Леонід ШУЛЬМАН, доктор фізико-математичних наук

ЧИ ВИРВЕТЬСЯ УКРАЇНА ІЗ ЗАШМОРГУ МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСИСТІВ?

Звідки взявся Міжнародний валютний фонд

Добігала кінця Друга світова війна. Поразка гітлерівської Німеччини стала безсумнівною. Мудра американська адміністрація президента Рузвельта збагнула, що переможний кінець війни загрожує США економічними потрясіннями. Зникнуть військові замовлення. А це — втрата робочих місць, безробіття, падіння купівельної спроможності населення, звуження внутрішнього ринку та спад вже невійськової промисловості. Адміністрація Рузвельта розуміла: з фронту повернуться демобілізовані. Вони шукатимуть роботу, ще сильніше загострюючи ситуацію на ринку праці. Американські керівники знайшли вихід. Було взято до уваги те, що, по-перше, післявоєнна Європа захоче швидко відбудуватися і, по-друге, країни, які найсильніше потерпіли від воєнних дій, потребуватимуть допомоги. Могутня американська економіка повинна використати ці обставини, щоб утриматись на плаву та забезпечити національні інтереси.

Слід зауважити, що Європа зовсім не лежала в руїнах, як це декому зараз здається. Фізичної руйнації зазнала частина території Східної Європи, де відбувались військові дії, території, що були піддані інтенсивному бомбардуванню з повітря (в тому числі Німеччина, особливо Східна), території та міста, знищені навмисне (наприклад, Варшава, центр Києва, Ковентрі, Дрезден). Щодо США, то вони, як відомо, вийшли з війни зміцнілими. Крім фізичної шкоди, війна завдала країнам-учасницям шкоди інтелектуальної. Європа відстала науково і технологічно, оскільки сили націй було спрямовано у військові галузі. Після війни європейські країни потребували зміни технологічного обладнання, розробок та впровадження нових виробів. Американці добре розуміли, що все це Європа здатна зробити сама. Англія, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди тощо мають достатній науково-технічний потенціал, щоб здійснити післявоєнний економічний стрибок самостійно. Вони, як показав досвід Східної Німеччини, не помилялись. СРСР вивіз із своєї зони окупації Німеччини все промислове обладнання, проте за кілька років НДР стала найрозвиненішою країною соцтабору. Згодом з’ясувалось, що соціалістичне господарство НДР поступається за ефективністю соціально-ринковій економіці ФРН, але в даному разі важливим є те, що НДР створила післявоєнну економіку самостійно, без залучення іноземних інвестицій, навіть без масових поставок обладнання з СРСР.

Американці вирішили заробити на післявоєнному економічному розвиткові Західної Європи, але на цьому шляху стояла об’єктивна перешкода. Потенціальним покупцям американського товару не було чим платити. Золоті запаси були де витрачені, а де й пограбовані окупантами. З 1-го по 22 липня 1944 року у невеличкому містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшір) зібралася міжнародна конференція представників 44 країн. Вона ухвалила перейменувати Міжнародний банк реконструкції та розвитку на Світовий банк, який має позичати гроші (долари) країнам, що потребують нагальної фінансової допомоги. Одночасно засновувався Міжнародний валютний фонд, який мав забезпечити стабільність курсів валют та допомогу у полагодженні тимчасових утруднень країн, що виникають через дисбаланс взаємних зовнішньоторговельних розрахунків. Тобто МВФ мав позичати гроші країнам, які бажають купувати, але не мають грошей. Цікаво, що з розвинених країн не приєдналася до МВФ Швейцарія, якій ніколи не були потрібні іноземні позики. Зараз членами МВФ є 182 країни.

Як працює МВФ?

Бреттон-Вудські угоди зобов’язали країни-члени зафіксувати золотий вміст своїх валют або їх курс щодо долара. Це правило було скасовано у 1971 р., коли президент Ніксон припинив вільний обмін доларів на золото за стабільною протягом тривалого часу ціною 35 доларів США за тройську унцію золота. Зараз ціна золота приблизно у 8 разів вища, дозволено плавання курсів валют і єдиним еталоном став де-факто долар. Країни-члени МВФ дійшли згоди про принципи конвертації валют. Якщо одна країна заборгувала іншій, вона має можливість відкупити свій борг за чинним обмінним курсом. Країна-член зобов’язана внести до оперативного фонду МВФ внесок, сума якого внзначаєтся в залежності від стану її зовнішньої торгівлі і всієї економіки. Частково внесок робився золотом, частково — своєю національною валютою. В разі несприятливого платіжного балансу країни-члени отримали право на позички у відповідності із своїм золотим внеском.

Далі МВФ ухвалив низку додаткових документів, що розширили спектр послуг. У 1954 р. впроваджено Положення про чергуючі кредити (англійською мовою stand by — ті, що стоять напоготові). За цим Положенням країни отримали змогу оплачувати свої поточні покупки кредитними лініями МВФ. У 1961 р. ухвалено Загальне положення про позичання, згідно з яким чергуючі кредити надавались країнам в разі нагальної потреби. У 1963 р. було впроваджено компенсаційне фінансування коливань експорту. У 1969 р. введені так звані спеціальні права запозичення, якими фактично впроваджувалось “паперове золото”. Якщо до того квота позичання кожної країни визначалася її золотим внеском до МВФ, то у 1969 р. ці квоти було збільшено без додаткових золотих внесків країн-членів. Виходить, що МВФ — дуже корисна організація. Така собі міжнародна каса взаємодопомоги, що позичає гроші під невеликий процент. Насправді це не зовсім так.

Фактично МВФ поділив світ на дві частини: країн-лихварів (їх ввічливо звуть донорами) та країн-боржників. Поділ доволі грубий. Є випадки, коли велику позику бере високорозвинена країна на кшталт Південної Кореї, яка почала будувати у борг підприємства у різних країнах, в тому числі в Україні, налякала вкладників капіталу й була змушена підвищити свою платоспроможність кредитом МВФ. Першопричина азійської фінансової кризи — перевиробництво фіктивного капіталу. Республіка Корея вислизне з фінансової пастки. З часом вона поверне борг за рахунок експорту продукції збудованих підприємств, у тому числі “Таврій”. Така ситуація для діяльності МВФ не типова, типова інша. Развинені країни, вони ж країни-лихварі, потерпають від перевиробництва споживчих товарів. Потрібні ринки збуту, Неважко, наприклад, завезти курячі стегенця до країни третього світу та продати їх там за місцеву валюту. Але місцева неконвертована валюта продавцям не потрібна. Треба мати можливість вивезти виторг або, принаймі, прибуток у золоті або конвертованій валюті.

Ось тут ми й дійшли справжньої причини створення та механізму роботи МВФ. Країна, що потребує економічної допомоги, звертається до МВФ. МВФ надає позику, проте країна-боржник мусить виконати низку умов. Перелік зобов’язань країни-боржника є змістом спеціального документа, який мусить підписати керівництво (у нас — прем’єр-міністр та голова Нацбанку) країни-боржника. У МВФ порядкують розвинені капіталістичні країни на чолі із США. Вони відкидають втручання держави в економіку, наполягають на абсолютній свободі приватного підприємництва та міжнародної торгівлі, вимагають від країн-боржників відповідних економічних (а фактично й політичних) реформ. МВФ дає позики тільки державам. Отримуючи кредит, держава зобов’язується не витрачати його на розвиток економіки, надто взагалі припинити будь-яку діяльність для економічного розвитку своєї країни, переклавши цю функцію на приватних іноземних інвесторів, яким мають бути створені всі умови для проникнення в країну. Позичені гроші дозволяється тільки проїдати.

Ясно, що країна з слабкою економікою ризикує довічно залишитися боржником МВФ та ринком збуту кінцевого продукту розвинених країн. На жаль, кілька років тому Україна потрапила в цей зашморг. Ця стаття присвячена аналізу останнього пакета зобов’язань України, викладеного у Меморандумі на 1998—2001 рр. Стосунки України з МВФ були нещодавно предметом обговорення Верховною Радою. Те, що ліві виступили за розрив з МВФ, не здивувало. Ліві вперто тягнуть Україну на білоруський шлях, хоча би, здавалось, немає великої різниці, у кого перебувати в колоніальній залежності: “оновленої” Російської імперії, лондонського клубу чи МВФ. Не здивувала також позиція пропрезидентських партій. Відчувалось, що ці навіть не аналізували уважно зобов’язань України перед МВФ. Для цих все, що йде згори —благо. Не здивувала апологетика боргової економіки з боку наших фінансистів, які звикли демонструвати фальшиві досягнення інших країн, які нібиго врятовані МВФ. Дуже здивувала позиція націонал-демократів. Здивувала своєю непослідовністю: залежність від МВФ — погано, але нічого кращого немає, оскільки розрив з МВФ матиме наслідком світову ізоляцію України. З цим твердженням погодитись не можна. В світі шанують саме ті держави, які вміють непорушно стояти на захисті національних інтересів. Дуже дивно було почути юридичне крутійство: виходить, уряд може будь-яку міжнародну угоду вивести з поля контролю парламенту, якщо назве її не угодою, а меморандумом чи якось інакше. Аби було інше слово. Скоро ми постанемо перед вибором майбутнього президента держави, отже хтось захоче познайомитись з аналізом дій нашого уряду не з лівоекстремістських, а скоріше з наукових позицій. Їм і адресована ця стаття.

Як Україна стала на стезю базарного реформування

До календаря країни слід ввести “знаменну дату”: 3 жовтня 1994 р. З того дня Україна нібито розпочала програму ринкових економічних реформ. Насправді реформаторство почалося ще раніше. Так звана лібералізація мала своїм результатом гіперінфляцію, а самі реформи де-факто мали і мають виразно антиринковий характер, бо знищують головних суб’єктів ринку — виробника та споживача. Наголос було зроблено на перетворенні значної частини продуктивного населення на посередників. Інженерів та науковців, робітників та службовців було випхнуто у торгівлю на базарах. Ось чому я пропоную називати реформи чинної адміністрації базарними та антиринковими.

Чи можна було уникнути помилок? Так. Треба було тільки зрозуміти очевидну річ: деякі товари та послуги за соціалізму були дешеві не тому, що ціни були помилково занижені, а тому, що вони значною мірою оплачувалися шляхом позаринкової циркуляції коштів. Нам недоплачували за нашу працю. Замість стандартних у світі 50—70% частка зарплати в ціні продукції в нас становить 8—10%, тобто ми отримуємо зарплату, що становить 1/5—1/7 того, що ми справді заробили. Вилучені з нашої кишені кошти йшли головним чином на військові витрати, оплату бюрократії, але частково поверталися й нам у вигляді дешевого житла, електрики, транспорту, дешевих книжок та газет, дешевих харчів тощо...

Ринкові реформи слід було розпочати з повернення до ринкового обігу всього кола позаринкової циркуляції грошей. Тобто слід було підвищити у 5—7 разів заробітну платню з одночасним відповідним підвищенням цін на всі товари й послуги, де ціна нібито не покривала виробничих витрат. Зникла б збитковість товарів та послуг, зросли б і податкові надходження до бюджету без збільшення процента оподаткування. Звичайно, довелося б зробити додаткову грошову емісію, яка б не мала наслідком інфляцію, бо нові гроші з самого початку були б зв’язані з товарною масою. Директивної лібералізації цін не знадобилося б взагалі, оскільки ціни автоматично ставали б ринковими з виникненням приватних виробників. Згадаємо, що ціни приватного сектора були вільними завжди, навіть у найсуворіші сталінські часи. Замість цього наші реформатори оголосили облудну лібералізацію цін, яка за умов державно-монополістнчного господарства та товародефіцитного ринку фактично була їх директивним підвищенням. Директорам дозволили змагатися, хто раніше й вище підніме ціну. У такій ліберальній країні, як США, директори цього права не мають. Цінова політика перебуває в руках керівництва фірми, а не її виконавчих ланок. Більше того, приблизно 40% цін контролюються державою. Виникла гіперінфляція й суцільна руйнація виробництва через знищення платоспроможного попиту, обігових коштів, внутрішньодержавних інвестиційних джерел та науково-технічної підтримки виробництва, дезорганізованої після розпаду СРСР.

Чому Україна пішла шляхом базарного реформування замість ринкового?

З кількох причин. Після розпаду СРСР влада залишилась у руках колишньої номенклатури, яка добиралась за принципами безініціативності (потрібна була сліпа покора та завзятість у виконанні вказівок з центру) та “інтернаціоналізму”, тобто відсутності українського патріотизму, навіть мікроскопічні прояви якого таврувалися як місництво. Керівна номенклатура складалася переважно з осіб, які або не мали інженерної освіти, або ж мали її, але забули на довгому шляху службової кар’єри.

Виробництво України на 95% перебувало у центральному підпорядкуванні. До того ж лише 20% виробничих потужностей створювали кінцевий продукт, решта давала сировину, напівфабрикати, комплектуючі для підприємств, розташованих за межами України, переважно в Росії. Українська промислова верхівка не володіла навичками ініціативного (а не виконавського) керування промисловими галузями, особливо у високотехнологічних та наукомістких виробництвах, які постачалися технічною та технологічною документацією на розроблювані вироби з головних інститутів міністерств, розташованих переважно в Москві.

Після зникнення портфеля московських військових замовлень в нас вивільнилися гігантські виробничі потужності. Потужності не прості, а технологічно найдосконаліші, бо у військову промисловість завжди йшло найліпше обладнання та підбиралися найкваліфікованіші кадри. Ці підприємства, становлячи принаймні 80% найкращих виробничих потужностей України, й досі стоять напівзруйновані й незавантажені. Натомість чути голоси різних економічних консультантів, що закликають позбутися цих підприємств. Що треба було зробити в перші місяці незалежності? Створити в Україні нормальний конвеєр ринкових пропозицій: вивчення попиту — задум — розробка —виробництво — маркетинг — обслуговування (якщо воно потрібне). Для цього було потрібно організаційно з’єднати українську прикладну науку з українським виробництвом. Таким шляхом вдалося б безболісно здійснити конверсію військових підприємств із збереженням рівня наукомісткості. Замість цього конверсія загрузла в балачках. Згадую випадок конверсії у СРСР. Адміністрація Брежнєва наказала танковому заводу в Іжевську перейти на виробництво легкових автомобілів марки “Москвич”. Перейшли без зайвого галасу. Й досі випускають.

Таким чином, друга причина, з якої Україна пішла шляхом базарних реформ, — технічна та технологічна безграмотність правлячої верхівки, її наукофобія, невміння й небажання використати знання українських вчених-прикладників з метою оновлення виробництва та переходу до випуску кінцевих продуктів. Чимало прикладних НДІ було долучено до Національної академії замість того, щоб зробити навпаки: організаційно з’єднати прикладні інститути, включно з тим, що в СРСР перебували в складі Академії, з відповідними промисловими об’єднаннями та стимулювати розробку нових конкурентоспроможних виробів для випуску їх на вивільнених потужностях. Тепер ці академічні прикладні інститути провадять так звані “цілеспрямовані фундаментальні дослідження”. Цим неологізмом з легкої руки президента Національної академії називаються прикладні розробки на полицю, тобто без інженерної підготовки та організації серійного виробництва. Впроваджуючи цей термін, Б. Є. Патон навіть не зрозумів, що він ображає багатьох вчених, фактично оголошучи фундаментальні дослідження з математики, фізики, астрономії, біології тощо — безцільними.

Ще одна причина — історична. Україні дуже не поталанило, так само, як і Росії. Розпад СРСР відбувся в час, коли на Заході в економіці став модною течією так званий ліберальний монетаризм, започаткований професором Чиказького університету Мілтоном Фрідменом. На думку Фрідмена будь-яке втручання держави в економіку шкідливе. Єдине, що повинна робити держава — підтримувати правопорядок та забезпечувати оборону. По суті, монетаризм є різновидом анархізму. Анархізм минулого століття був переважно політичним, терористичним і робив наголос на знищенні держави взагалі. Монетаризм наполягає не на знищенні держави, а на відокремленні її від економіки. Є ще одне “відокремлення”, яке непрямим шляхом накидають монетаристи своїм адептам —відокремлення економіки від виробництва. Слово “виробництво” в лексиконі монетаристів відсутнє. Під економікою вони розуміють виключно сферу фінансових маніпуляцій.

Слід зауважити, що монетаризм утвердився в США та почав поширюватись у Європі (де далеко не всі країни й не повністю взяли його на озброєння), коли рівень виробничих сил у розвинених країнах сягнув таких вершин, що лише незначна частина працездатного населення працювала на виробництві (у США зараз —20%). Тобто економіка цих країн дійсно не потребувала державної підтримки чи зусиль держави для свого розвитку. Вона й без того гранично розвинена. В усіх галузях виробництва й послуг працюють добре організовані фірми. Єдиною турботою держав залишилась проблема безробіття. Монетаристи вважають за краще мовчати, що цього рівня досягнуто, коли в США та Європі втілювалась у життя не їхня, а кейнсіанська модель економіки, головним принципом якої є активна роль держави в розвитку власної економіки. Коли націоналізовані підприємства в Європі трохи знизили свою ефективність порівняно з приватними, деякі уряди (наприклад, уряд М.Тетчер) почали приватизацію. Державні підприємства були придбані приватними корпораціями, що мали великий досвід праці у відповідній галузі, так що поліпшення ефективності досягалось переважно за рахунок вдосконалення менеджменту, рідше за рахунок передачі передових технологій.

М. Фрідмен заявив після розпаду СРСР, що економіка СРСР настільки неефективна, що досить впровадити ринкові механізми, як станеться стрімкий злет. Коли за кілька років економіку Росії було повністю зруйновано, Фрідмену нагадали про його заяву. Нобелівський лауреат відповів: “Я помилявся”. Ба більше. Коли всьому світові стало ясно, що впровадження ліберально-монетаристських рекомендацій зруйнувало економіку пострадянських країн, Фрідмен відмежувався від своїх російських та українських адептів, наголосивши, що “шокова терапія” є “мізерною та незграбною карикатурою” на монетаризм. Але в дійсності на шлях “шокової терапії” Росію та Україну штовхнули іноземні економічні радники-монетаристи за підтримки власних економістів, не здатних до критичного мислення, схильних до монетаристського конформізму та дуже зацікавлених у запрошеннях до Гарварда та в іноземному заохоченні своєї діяльності. В Росії таких радників очолювали Джефрі Сакс та Андерс Ослунд. Було їх і в Україні. У 1996 р. видавництво “Основи” надрукувало книжку Дж. Сакса та О. Пивоварського “Економіка перехідного періоду. Уроки для України”, густо нашпиговану помилковими оцінками та шкідливими рекомендаціями.

Нобелівські лауреати попереджають...

Чи були катастрофічні наслідки ліберально-монетаристської шокотерапії несподіваними? Аж ніяк. Ще у 1994 р. сорок економістів (22 російських та 18 американських) оприлюднили заяву, де попереджали про наслідки шокотерапії в Росії. Серед американців, що підписали цю заяву, п’ять Нобелівських лауреатів з економіки: Лоуренс Кляйн (Пенсільванський університет, пре-мія 1980 р. за створення еконо-мічних моделей та їх застосування до аналізу економічних флуктуацій і варіантів економічної політики), Василь Леонтьєв (Нью-Йоркський університет, премія 1973 р. за розвиток методу вхід-вихід для економічного аналізу), Дуглас Норт (Вашингтонський університет, премія 1993 р. за застосування економічної теорії та статистики до аналізу історичних подій), Кеннет Ерроу (Стенфордський університет, премія 1972 р. за внесок до теорії рівноваги й добробуту) та Джеймс Тобін (Єльський університет, премія 1981 р. за аналіз фінансової поведінки). Автори заяви, яких не можна звинуватити у дефіциті економічних знань, у 1994 р. прогнозували такі наслідки шокотерапії:

1. Скорочення валового національного продукту. Повністю справдилося.

2. Висока інфляція. Було, доки у Росії не винайшли, а в Україні не запозичили метод стримання інфляції шляхом невиплат зарплат і пенсій.

3. Збільшення імпорту кінцевого продукту до рівня, що знищує попит на внутрішні товари. Повністю справдилося.

4. Криміналізація економіки та створення атмосфери загального страху та заляканості. Виправдалося...

5. Погіршення становища у соціальній сфері, включно з державною охороною здоров’я, освітою та безпекою населення. Виправдалось повністю.

6. Скорочення інвестицій у економічну інфраструктуру. “Не виправдалося”, інвестиції не просто скоротились, а практично припинились, й не тільки в інфраструктуру, а у виробництво взагалі.

7. Падіння життєвого рівня й зростання розриву в доходах багатих та бідних. Повністю виправдалось.

Нагадаю, що це попередження було адресоване Росії. Щодо України, то світова преса разом з іншими мас-медіа на той час вела гучну антиукраїнську пропаганду, що нібито Росія швидко йде шляхом реформ, а наша країна тупцює на місці. Писали, що до Росїії йде злива іноземних інвестицій (як потім з’ясувалося — переважно шляхом купівлі так званих Державних короткотермінових зобов’язань, тобто до сфери фінансових махінацій, а не для модернізації виробництва) в той час, як в Україні несприятливий інвестиційний клімат. “Шкода, що Україна не має свого Гайдара!”, — зітхала українська редакція радіо “Свобода”. Так чи інакше, наше керівництво не прислухалось до тверезих голосів і спрямувало Україну курсом радикальних базарних реформ.

Як Україну зробили фінансовим наркоманом

Впровадження в життя рекомендацій прихильників шокотерапії мало наслідком економічний крах. Коли президент Л. Кравчук призначив Л. Кучму на посаду прем’єр-міністра, останній, по-перше, заявив, що економіка України потребує не перебудови, а відбудови, по-друге, майбутній президент оголосив на всю Україну, що йому не відомо, що саме треба будувати в Україні. Мабуть, не відомо й досі, а відбудова й не починалась. Пам’ятається, що в одній із своїх перших заяв наш чинний президент висміював адміністрацію Л. Кравчука за те, що Україна — єдина з пострадянських країн, що не брала іноземних кредитів на “структурну реформу”. Україна простягнула світові долоню жебрака. І... не отримала жодного цента на розвиток економіки. Що ж насправді дали Україні закордонні кредитори?

По-перше, так звані товарно-цільові кредити. Тобто до України йшли не гроші, а, наприклад, імпортні харчі, які можна було б виробити й в Україні. Вартість цього імпорту збільшувала зовнішній борг України. По-друге, Україну почав кредитувати Міжнародний валютний фонд. Формально кредити МВФ надаються Національному банку для стабілізації курсу гривні. Але фактично позичену валюту купують українські імпортери закордонного неліквідного товару. Гроші повертаються на Захід. Борги залишаються в Україні. По-третє, Світовий банк, який діє узгоджено з МВФ, фінансує переважно розвиток тих елементів української інфраструктури, які необхідні, щоб полегшити іноземному бізнесові діяльність в Україні. Всі іноземні кредитори пильно стежать за тим, щоб Україна не розвивала власне виробництво. Діяльність міжнародних фінансистів перетворила економіку України на базарно-боргову. Наш уряд не може й не хоче жити без позичених грошей, бо існує навколоурядовий бізнес, що отримує свій відсоток з кожного позиченого долара.

Як наркоман, Україна сіла “на голку” фінансових ін’єкцій МВФ, а МВФ їх задарма не дає. За прикладом ділків наркобізнесу МВФ вимагає від “наркомана” покори й зиску. Щоб отримати подальші ін’єкції, країна-наркоман мусить виконати вимоги наркоділка й підтвердити свою капітуляцію спеціальним меморандумом. Цікаво, що меморандум писано особливою мовою, українською за формою, але езопівською за суттю. Далі будуть цитуватися деякі місця меморандуму. Щоб їх краще зрозуміти, треба володіти цією езопівською мовою, отже наведу коротенький словничок. Загальний принцип мовної еквілібристики простий. Вживаються терміни, кожен з яких має два тлумачення: одне — позитивне, друге — вкрай негативне.

Короткий тлумачний словник езопівської мови монетаристів

Глобалізація.

1) Позитивне значення — поширення міжнародного взаємовигідного розподілу праці.

2) Негативне значення — сучасна форма колективного неоколоніалізму, економічного поневолення слаборозвинених країн високорозвиненими з метою підвищення життєвого рівня багатих країн-глобалізаторів за рахунок його зниження у бідних країнах, яких піддано глобалізації. Можливість глобалізації обумовлена тим, що виробничих потужностей двох десятків розвинених країн цілком досить для постачання всього світу, таким чином, виробництво інших країн (включно з Україною) зовсім не потрібне, оскільки звужує ринок збуту товарів країн-глобалізаторів. Другорядні країни мусять шукати собі місце під сонцем шляхом спеціалізації на примітивному виробництві дешевої сировини, на розвитку дилерських та торгових мереж для продажу товарів країн-глобалізаторів, на обслуговуванні туристів з багатих країн та своїх багатіїв, що допомагають глобалізаторам грабувати власну країну. Щоб зробити глобалізацію незворотною, країни-глобалізатори наполягають на знищенні в глобалізованих країнах систем освіти та охорони здоров’я. Глобалізатори наполягають на зниженні рівня середньої освіти та перетворенні вищої освіти на переважно гуманітарну, оскільки остання не дає знань, необхідних для розвитку виробництва. Глобалізатори легко знаходять собі спільників у країні, яку вони глобалізують, в особі національно-компрадорських кіл, що продають власну батьківщину за іноземні гроші. Якщо нація хоче вижити за умов глобалізації, вона мусить обрати національно-патріотичне керівництво, здатне протидіяти глобалізації, доки власна економіка не зросте до рівня, коли глобалізація стане безпечною й зведеться лише до участі у міжнародному розподілі праці. Приклад такої протидії глобалізації — економічна політика Франції та Японії, Тайваню та Південної Кореї.

Дерегуляція.

1) Позитивний сенс — усунення перешкод з боку бюрократії на шляху розвитку підприємництва, ліквідація чорного ринку, дозволів як джерела хабарництва.

2) Негативне значення — самоусунення держави від захисту національних економічних інтересів, зокрема, від будь-яких зусиль для розвитку виробництва та сприяння власному бізнесові у боротьбі за внутрішній та зовнішній ринок. Держава має відмовитись від підтримки систем освіти, охорони здоров’я, культури, а також не захищати власного споживача від імпорту низькоякісної продукції, харчів та ліків, що перебрали термін використання. Держава мусить звести до мінімуму чи ліквідувати всі соціальні програми, а також податки, які введені з метою отримання грошей на соціальні витрати: пенсії, допомогу безробітним та всі інші трансфертні виплати. У США та Європейському союзі, а також розвинутих країнах Азії дерегуляція відсутня. Натомість має місце добре продумана та випробувана роками система державних регуляцій.

1) Позитивне значення — вкладення капіталу у виробництво шляхом придбання та встановлення нового технологічного обладнання, впровадження нових технологій, освоєння виробництва нових конкурентоспроможних виробів; вкладення капіталу до сфери послуг з метою надання населенню нових або якісніших видів обслуговування. За винятком створення складальних та яв фасувально-розливаних підприємств, а також дилерських мереж, іноземний капітал у таких інвестиціях принципово не зацікавлений, бо перед ним стоїть проблема не розширення виробництва, а проблема захоплення нових ринків.

2) Негативне значення — скупівля підприємств для їх зупинки або депрофілювання з метою позбавитись конкурента та захопити внутрішній ринок України, а також встановити контроль над швидкоприбутковими галузями та природними монополіями. Друге негативне значення — вторгнення на ринок фінансових спекуляцій з метою здобуття надприбутків без яких-небудь кроків для розвитку виробництва. Таким засобом пограбунку України є ОВДП (облігації внутрішньої державної позики). Іноземний капітал зацікавлений також встановити контроль над галузями, пов’язаними з безпосереднім отриманням грошей від населення: зв’язок, телекомунікації, засоби масової інформації, транспорт, шляхи, житловий фонд тощо.

Лібералізація.

1) Позитивне значення — забезпечення демократії, прав людини, зокрема її економічних прав на підприємництво, на власність, на вибір виду діяльності та місця проживання.

2) Негативне значення — надання правлячій верхівці вседозволеності, зокрема необмежених прав на розкрадання державної власності, на фінансовий (шляхом підвищення цін, девальвацій гривні, невиплат зарплати та пенсій) та правовий утиск населення, на прихватизацію підприємств та торгівлю “повітрям” шляхом посередництва в тих галузях, де воно зовсім не потрібне, наприклад, у торгівлі нафтою та газом, що надходять державними продуктопроводами, у торгівлі електроенергією, що виробляється держаними електростанціями та передається державними лініями. Лібералізація включає в себе дозволеність фінансових махінацій, а також будь-якої діяльності, навіть дуже шкідливої для України, іноземних громадян та фірм.

Приватизація.

1) Позитивне значення — заміна неефективного власника, яким є держава з її чиновництвом, на ефективного власника, який підвищить ефективність виробництва, відвоює свою частку внутрішнього та зовнішнього ринку шляхом пропозиції високоякісного товару за конкурентну ціну. Приватна власність має бути, як протягом всієї історії людства, стимулом успішної економічної діяльності власника, який бажатиме залишити добре поставлене діло своїм нащадкам.

2) Негативне значення — розпродаж за смішними цінами всієї державної рухомості й нерухомості, включно з орною та неорною землею. Надання українському й закордонному покупцеві права купити що завгодно і з будь-якою метою. Таким чином, український керівник підприємства матеріально зацікавлений у банкрутстві “власного” державного підприємства з метою придбання його за безцінь. Український покупець може шляхом приватизації “відмити” кримінальний капітал (чесний великий капітал у нас практично відсутній). Покупець-іноземець шляхом придбання підприємства може усунути потенційного конкурента, заволодіти його маркою та ринком. Оскільки економіка країн-глобалізаторів не потребує збільшення виробничих потужностей, від приватизації можна чекати тільки деіндустріалізації України. Щоб приватизація не дала негативних наслідків, слід було б юридично захистити приватизацію від виникнення неефективного чи підставного власника.

Наприклад, ефективне сільське господарювання можливе лише за умов приватної власності на орну землю. Але в Україні практично немає фермерства, тобто нема кого зробити ефективними приватними власниками великих ділянок землі. Що буде, якщо приватизувати землю сьогодні? Ліві лякають селянство байкою про те, що земля перейде у власність закордонних “лендлордів”, які перетворять українське селянство на безземельних наймитів. В. Пинзеник у книзі “Коні не винні, або реформи чи їх імітація” кепкує з тих, хто боїться продажу землі, аби її не вивезли за кордон мішками. На мій погляд, дійсність страшніша за побоювання лівих.

Що трапиться, якщо зараз оголосити землю товаром? Прогнозую результат, значно гірший за той, яким нас лякають. За океаном знайдуться ділки, які переконають американських та канадських фермерів у легкій можливості захопити український ринок зерна. Створиться акціонерна компанія, яка відкриє представництво у Києві, найме на роботу наших українських молодиків. Ті поїдуть по селах та почнуть скуповувати землю за смішну плату та хабарі головам колгоспів. Приватизована земля буде виведена з сільгоспвжитку під схвальний галас наших зелених та преси, які виступатимуть за екологію, за зменшення техногенного навантаження на землю. І повезуть до нас імпортне збіжжя. Щодо грунту, то його за океан не повезуть. Дорого. Але якщо знайдеться покупець поближче, наприклад у Туреччині чи Греції, де захочуть вкрити родючим чорноземом схили південних сонячних гір, то вивіз чорнозему не виключається, адже німецькі окупанти вивозили додому український чорнозем. Треба, щоб земля стала товаром, але після того, як вона буде безоплатно розподілена між фермерами, після того, як фермери економічно зміцніють, після того, як жоден фермер не зголоситься продати гектар менше, ніж за вартість трьох урожаїв (20—30 тис. доларів). Тоді створення закордонної приватизаційної компанії стане економічно недоцільним і безпека держави не постраждає.

Улюблені і дуже багатоозначні терміни. Можуть означати що завгодно. Інколи здогадатись, що криється за цими словами, неможливо.

На цьому варто завершити тлумачний словник термінів мови, якою писано акт беззастережної капітуляції України перед Міжнародним валютним фондом. Деякі інші терміни буде роз’яснено далі, в другій частині статті, яку присвячено детальному аналізу зобов’язань України перед МВФ.

Коротко про зобов’язання нашої держави

Акт являє собою документ на двадцяти сторінках. Складається він з 50 пунктів. Офіційна назва документа: “Меморандум економічної політики на період з 1 липня 1998 року по 30 червня 2001 року”. Внутрішня організація документа досить незграбна й заплутана. Мова документа не просто езопівська, в багатьох місцях вона настільки туманна, що її не вдалося дешифрувати навіть після кількаразового читання. Стратегічний задум авторів стисло сформульовано у п. 15. “Це дерегуляція та адміністративна реформа, приватизація і демонополізація, реформа банківського сектора, реформа сектора сільського господарства та енергетичного сектора”. Терміни ці значною мірою пояснені в першій частині статті. Документ складено так, ніби його автори прагнули завдати нам максимальної шкоди. Цим документом Україна бере на себе такі зобов’язання:

1) Відмовитись від державної незалежності і визнати над собою протекторат МВФ та Світового банку (далі СБ).

2) Провадити політику геноциду стосовно власного народу шляхом перманентного зниження життєвого рівня.

3) Гарантувати свободу руйнівних фінансових махінацій.

4) Відмовитись від розвитку свого виробництва і сприяти його знищенню.

5) Дозволити глобалізувати себе до рівня напівколонії високорозвинених країн-глобалізаторів, яка споживає імпорт та експортує примітивну сировину.

А тепер детальніше.

Представництва МВФ та СБ — антиконституційна, проте реальна влада в Україні

Владні повноваження МВФ та СБ чітко окреслені в багатьох пунктах “Меморандуму”. Ось перелік пунктів, в яких Україна зобов’язується не приймати рішень без “допомоги” експертів МВФ та СБ: 7, 8, 13, 14, 16, 21—23, 25, 26, 29—31, 38, 40, 42—44, 46, 50. Які ж питання внутрішньої політики та державного управління всупереч Конституції віднесено до відома “консультантів”? Мабуть найважливіше з таких питань — реформа державного управління. У п. 16 читаємо: “За допомогою Світового банку ми реформуємо систему державної служби з метою поліпшення й якості та посилення адміністративних можливостей Кабінету Міністрів України.” І далі, в п. 38 йдеться: “3 метою оптимізації діяльності Кабінету Міністрів України та поліпшення управління економікою прийнято концепцію реформи державного управління, а за допомогою Світового банку ми маємо намір розробити деталі її впровадження, починаючи з кінця 1998 р.” Не Верховна Рада й не Президент, а Світовий банк визначатиме структуру й функцію Кабміну. Вказівки СБ вже втілюються в життя. Наприклад, прийнято рішення про ліквідацію Міністерства науки та передачу його функцій Міністерству освіти. Наш Конституційний суд з легкістю скасував закон про мораторій на підвищення квартплати, а чи не скасує він “Меморандум” як такий, що суперечить Конституції?

До речі, СБ бере на себе не тільки організацію виконавчої влади, але й законодавчу ініціативу. У п. 40. записано: “3а підтримкою Світового банку, протягом 1998 та 1999 років маємо намір удосконалювати законодавчу базу щодо ринкового регулювання та розвитку інфраструктури ринку капіталу.” Цікаво, а без підтримки СБ наш уряд що — не здатен вдосконалити цю законодавчу базу? Світовий банк допомагатиме розробити пенсійну реформу (пп. 8 та 29) та земельну реформу (п. 42), де СБ допоможе удосконалити систему реєстрації землі. Ось де видатні грунтознавці!

Наші іноземні поводирі не цураються й виконання безпосередніх розпорядчих функцій виконавчої влади. Наш уряд пише у п. 26: “За допомогою експертів Світового банку та МВФ ми і далі удосконалюватимемо роботу Державної податкової адміністрації та поліпшуватимемо діяльність Державної митної служби.” В чому полягає це вдосконалення? На це питання відповідає п. 25: “...ми (тобто Україна — Л.Ш.) утримуватимемось від надання податкових привілеїв певним галузям без консультування з МВФ”. Вдосконалення митної справи висвітлює п. 46: “Оскільки Кабінет Міністрів України намагатиметься дотримуватись вищенаведених зобов’язань (не захищатися митом від небажаного імпорту та не звільняти від мита імпорт товарів, необхідних Україні, наприклад технологічного обладнання — переклад з езопівської мій — Л.Ш.) щодо торговельної політики, то будь-які зміни, викликані непередбаченими процесами, запроваджуватимуться тільки після тісних консультацій з експертами МВФ.” Цікавий запис читаємо у п.42: “... за допомогою Світового банку до жовтня 1998 року ми розробимо план дій щодо реструктуризації (езопівське багатозначне слово, що саме воно тут означає: прихватизацію, продаж іноземцям, закриття цукроварень чи щось інше, напевно встановити важко — Л. Ш.) галузі цукрового виробництва, який буде впроваджуватись, починаючи з 1999 року”.

Немає нічого дивного, що наші закордонні хазяї особливо зацікавлені втрутитись у функціонування галузей, від яких залежить енергетична безпека нашої держави: вугільної (п. 21), газової (п. 43) та електропостачання (п. 44). У п. 21 йдеться про посилення роботи “з метою виконання плану фінансового оздоровлення електроенергетичної галузі, що був розроблений Світовим банком та іншими донорами. У газовому секторі ми вже лібералізували імпорт і продаж газу в країні комерційним та промисловим підприємствам”. У цьому ж пункті трактується реструктуризація (тобто закриття — Л. Ш.) шахт. У п. 44 знов повторюється теза п. 21, тобто Україна бере зобов’язання “впроваджувати план фінансового оздоровлення електроенергетичної галузі, погоджений з Світовим банком та іншими організаціями, що включає заходи з посилення платіжної дисципліни та зниження затрат.”

МВФ та СБ беруть під свій контроль навіть такий процес, як погашення заборгованості бюджету з виплат зарплат та пенсій. У п. 23 Україна бере зобов’язання погасити заборгованість до кінця 1999 року, але тут ми бачимо старий трюк бюрократів. Колись, в СРСР, бюджетним організаціям дозволялось підвищувати оплату праці, але за рахунок внутрішніх резервів, яких звичайно не було. Ось і МВФ дозволяє погасити заборгованість, навіть наполягає на цьому, але змушує Україну водночас зменшувати бюджетний дефіцит до 2% ВВП. Ясно, що за таких умов ніякого погашення не відбудеться. У цьому ж п. 23 МВФ запобігає ситуації, коли б Україна вирішила витратити на погашення заборгованості виторг від розпродажу державних підприємств. Читаємо: “...якщо надходження від приватизації в 1998 р. перевищать наші програмні припущення, ми, після консультацій з експертами МВФ, використаємо ці надходження, щоб погасити додаткову заборгованість.” Зрозуміли? Якщо з’являться понадпланові (!) раптові гроші за продані підприємства, треба спитати дозволу МВФ, щоб виплатити їх за додаткові (!), тобто не основні, борги. А за який рахунок гасити борги, коли все буде продано? А чи багато вторгує наша нещасна держава, розпродаючи майно за символічними цінами? Та взагалі, чи є Україна незалежною державою? Для чого ж наш виборець йде до урн, коли державою керують не обранці народу, а іноземні радники?

Геноцид. Чим менше залишиться українців — тим краще

Заспокойся, читачу. Прямих закликів до знищення українців у “Меморандумі” немає. Проте пп. 6, 7, 22, 25, 27—29, 43, 44 містять положення, відверто спрямовані на подальше зниження життєвого рівня вже й без того озлидненого українського народу. Втілення в життя цих рекомендацій може мати наслідком лише вимирання частини нації від голоду, скорочення народжуваності та, як це неодноразово бувало під час воєнних та повоєнних голодних років, зростання злочинності доведених до відчаю людей, яким не дають змоги заробити собі на хліб чесною працею.

У п. 7 глухо й незрозуміло говориться про “внесення змін до закону про податок на доходи фізичних осіб”, без уточнення, що то за зміни. Але про напрям змін неважко здогадатися, бо Президент в одному з виступів заявив, що слід перейти до системи оподаткування, коли переважну частину бюджетних надходжень становитимуть податки з населення. Загалом це було б добре, коли б надходження до бюджету збільшились за рахунок зростання особистих доходів людей, але на такий варіант сподівань немає... Пп. 22 та 27 проголошують програму скорочення чисельності працюючих у бюджетній сфері, тобто науковців, вчителів, лікарів, позаяк навряд чи можна сподіватись, що бюрократія скорочуватиме себе чи силові структури. Нормальні держави пишаються зростанням чисельності лікарів, вчителів, професорів, студентів, науковців, інженерів. Нормальна влада знає, що все перераховане — людський капітал, найцінніша складова національного капіталу, яка кінець кінцем визначає економічний та культурний прогрес держави. А наш уряд?

У п. 27 відкритим текстом писано: “Кабінет Міністрів України має намір скасувати більшість бюджетних пільг, у тому числі пільги на квартирну плату, комунальні послуги, санаторне обслуговування, споживання газу, охорону здоров’я та користування транспортом. Залишаться пільги, спрямовані на захист тільки найбільш уразливих верств населення. Ми розпочали процес скорочення працюючих у бюджетних установах, поставивши за мету скоротити відповідну чисельність на 300000 до кінця 1998 року, а до вересня 1998 р. за допомогою Світового банку буде розроблено план дій на середньострокову перспективу щодо проведення реформи державного управління. Сюди увійдуть програми проведення реформ у галузях охорони здоров’я і освіти.”

Невідомо, кого наш уряд вважає найбільш уразливим, коли більшість населення живе за межею бідності, зарплати й пенсії багатьох нижчі від прожиткового мінімуму. Щоб скасувати пільги, треба значно збільшити особисті доходи населення, а таких планів немає. Проте є плани реформ (читай — згортання) охорони здоров’я й освіти. Ідея посилення наступу на без того низький житттєвий рівень розвивається далі у п. 28: “Велику частку видатків становлять соціальні витрати, у зв’язку з чим є потреба в їх оптимізації (читай — скороченні — Л.Ш.)... Буде впроваджено нову систему ставок відшкодування заробітної плати у разі надання допомоги через хворобу, якою передбачається скорочення пролонгованих лікарняних, а витрати, пов’язані з першими двома тижнями лікарняної відпустки, будуть перенесені на підприємства... У контексті підвищення тарифів на комунальні послуги — з метою обмеження бюджетних витрат — піднято межу малозабезпеченості, яка дає право на отримання житлових субсидій, з 15 до 20 відсотків доходу.

Для сімей, що складаються з непрацюючих пенсіонерів, неповнолітніх дітей або інвалідів І та II груп милостиво зберігається поріг 15%, але й тут є застереження, щоб подушний дохід був меншим за прожитковий мінімум. Наступ на життєвий рівень пенсіонерів викладено у п. 29: “Наші пропозиції передбачають зменшення кількості пільгових пенсій, раціоналізацію (читай: скасування або значне зменшення — Л. Ш.) пенсій працюючим пенсіонерам, заходи щодо заохочення виходу на пенсію у більш пізньому віці....” Завершують викладення планів зниження життєвого рівня пп. 43 та 44, де йдеться про підвищення цін на газ та електроенергію. Отже “Меморандум” містить неприховану розгорнуту програму зменшення населення України шляхом недоїдання та хвороб, зокрема прискореного спровадження на той світ людей пенсійного віку. Картина стає повнішою, якщо згадати озвучені на засіданні Верховної Ради плани примусового виселення з квартир на вулицю боржників за комунальні послуги. Де ми мешкатимемо, якщо нас зроблять бомжами, та скільки ми зможемо прожити в такому стані? Не дивно, що навіть офіційний урядовий прогноз дає скорочення чисельності населення до 41 млн. на 2020 рік. А скільки вимре насправді?

Національне виробництво не розвивати, а знищити!

Так і буде після втілення намірів, записаних у пп. 5, 6, 10, 11, 17, 20, 21, 24, 25, 27, 41— 45. Беручи (п.5) зобов’язання мати дефіцит не більше 2%, Україна фактично відмовляється від розвитку своєї економіки методом інвестиційної емісії. У п. 6 міститься зобов’язання припинити фінансування Інноваційного фонду, що рівнозначне його ліквідації. П. 10 оголошує, що уряд взагалі усувається від розвитку економіки, тобто інвестицій. Єдиним джерелом фінансування економіки мають стати банки. Такого нема ані в США, ані в Європі. Наведу конкретні приклади. Розробка нового покоління ядерних реакторів для електростанцій фінансують порівну уряд США та корпорація Вестінгауз електрік. Європейська компанія, що виробляє пасажирські літаки, Айрбас Індастріз, є спільним державним підприємством Англії, Франції, Німеччини та Іспанії. Дбають уряди США та європейських країн про свій індустріальний розвиток! А Україна дозволяє над собою експериментувати ліберально-монетаристським шокотерапевтам.

У п. 17 подано кілька рекомендацій щодо приватизації. Україна бере зобов’язання завершити приватизацію до 30 червня 2001 р., заохочувати іноземного інвестора, сприяти “розвиткові фондового ринку з метою полегшення консолідації власності (тобто знищенню дрібних акціонерів? — Л.Ш.) і посилення зовнішнього контролю над підприємствами”. Не спромігся розшифрувати цей езопівський зворот, якого саме зовнішнього: зборів акціонерів, МВФ чи когось іще? Україна усуне “... перешкоди до входу і виходу з ринку (що таке вхід-вихід: купівля та продаж акцій” чи щось інше? — Л. Ш.) шляхом демонополізації економіки та роздрібнення груп підприємств, розміри яких не є умовою їх ефективного функціонування”.

Демонополізація — дуже добре, але щоб демонополізувати якусь галузь, треба створити в ній нові підприємства-конкуренти до монополіста. Пропонується зовсім інше: роздрібнити велику промисловість, що суперечить сучасній економічній тенденції у світі. Ми є свідками, як великі корпорації з метою підвищення конкурентоздатності об’єднуються у надвеликі, часом транснаціональні. Причина потягу до злиття зрозуміла. Конкуренція змушує корпорації до прискорення технологічного прогресу, тобто до збільшення питомої ваги витрат на дослідження та розробки, які частково ведуться в інженерних центрах фірми, частково в університетах за фінансової підтримки фірми. Об’єднання зусиль корпорацій — це насамперед об’єднання інноваційного потенціалу. Україні, на думку наших радників, не потрібен інноваційний потенціал взагалі, тому не може бути мови про його консолідацію.

Завершується цей пункт зобов’язанням “відокремити потенційно конкурентоспроможні частини цих (тобто розукрупнених — Л. Ш.) виробництв від частин з характеристиками природних монополій”.

Перекладу з езопівської. Мережа залізниць — природна монополія. Так ось колії, депо, вокзали та вся інфраструктура залишиться державною, а пасажирські та вантажні вагони будуть приватизовані конкурентами. Створяться фактично посередницькі приватні транспортні фірми, які, паразитуючи на державних залізницях, правитимуть з нас “приватні тарифи”. Засоби масової інформації розпишуть нам у фарбах, як чисто стало у приватних вагонах, але мовчатимуть про те, що в Європі, наприклад у Німеччині, залізниця цілком державна, включаючи привокзальні ресторани. І там у вагонах чисто без приватизаторів. Ця ж ідея повторюється у пп. 21 та 43, де пропонується (і вже здійснена) така ж процедура в галузі енерго- та газопостачання. Електростанції, лінії електропередачі, газопроводи державні, а гроші мають отримувати паразити-посередники — торгівці “повітрям”. Більше того, запропоновано впровадити продаж газу на аукціонах. Де ще в світі бачили таку запопадливість перед посередниками?

Далі йде п. 20, де викладено план реформувння сільського господарства. Уряд та Нацбанк від імені України заявляють: “... ми поступово зменшимо бюджетну підтримку сільськогосподарського сектора та припинимо втручатися в рішення, що стосуються постачання та розподілу, і цим дозволимо суб’єктам ринку відігравати більшу роль, особливо на ринку зерна.” Цікаво, що в цьому пункті не йдеться про деколективізацію, як всюди, вжито езопівське слово “реструктуризація”, під яке можна підвести, якщо хочете, навіть укрупнення колгоспів. Проте про відмову від підтримки сказано ясно.

Знову хочеться згадати, що США та Європейський союз з високорозвинутим сільським господарством активно субсидують своїх фермерів, а Україна, яка потребує значних зусиль для модернізації та перебудови аграрного сектора, знаючи, що ці зусилля не під силу ані колгоспам, ані окремим фермерам, від державної підтримки селянства відмовляється. Натомість планується (п. 41) до 30 червня 1999 р. завершити приватизацію елеваторів та всіх підприємств заготівлі зерна, а також заборонити на державному та місцевому рівнях держзамовлення на сільгосппродукцію, а також будь-які обмеження на рух товарів. Тут знову впровадження ринку в агросектор пропонується здійснювати в зворотному протиприродному порядку. Ідея дуже проста: в першу чергу приватизується те, що відкриває посередникам шлях до здирництва без великих капіталовкладень. Приватизацію елеваторів було б слушно запланувати па період, коли зміцніють фермерські господарства. Може, тоді б саме фермери стали акціонерами хліботорговельних фірм. Авжеж! МВФ та СБ захищають інтереси не виробників, а посередників.

Кілька пунктів “Меморандуму” присвячено енергетиці. Тут (п. 21) Україна планує “передати управління газопровідною системою консорціуму українських та іноземних компаній”. Питається, навіщо? Що, українські трубопрокатники не здатні виробляти труби? Або наша промисловість не може зробити помпи? А може, вся справа в тому, що комусь треба погріти руки на цій приватизації? У пп.21 та 45 знов йдеться про закриття шахт та згортання вугледобутку взагалі. П. 45 вражає своєю відвертістю: “...ми... забезпечимо, щоб фінансування з бюджету закриття шахт та їх реструктуризації (???) не використовувалося для надання субсидій на виробництво (!!!) ... Кабінет Міністрів України не надаватиме гранти чи позики (включаючи гранти) на інвестиції в нові шахти, за винятком тих, які затверджені в Держбюджеті 1998 року”. Отже, на ліквідацію призначено всю галузь. Ніхто не з’ясував, де причина нерентабельності окремих шахт, і ніхто не зважив на ту обставину, що навіть дорожче вітчизняне вугілля має ту перевагу, що не треба доларів для його придбання. І тут бачимо піклування про посередника.

На руйнацію виробництва спрямовані й інші пункти “Меморандуму”. П. 24 забороняє взаємозалік заборгованості підприємств. Ця процедура фактично еквівалентна емісії безготівкових грошей. Демонетизована за вказівками міжнародних фінансистів Україна, де грошова маса в обігу досягає 14% ВВП проти норми 40—70%, є країною, де виробництво паралізоване кризою неплатежів. Згадаємо історію. У 1948 р. з ініціативи США для відбудови Європи було ухвалено план Маршалла. Одним з головних елементів цього плану було заснування системи валютного клірингу, тобто взаємозаліку боргів між державами. А МВФ забороняє нам взаємозалік між підприємствами. Таким чином, Україна бере зобов’язання поглибити параліч від демонетизації. Цікаве зобов’язання України викладено у пп. 25 та 46. Йдеться про скасування звільнення від ввізного мита товарів, необхідних для розвитку і функціонування української промисловості, тобто так званого критичного імпорту. Безмитний ввіз критичних матеріалів та комплектуючих підвищував конкурентоспроможність українського товару. Безмитний ввіз технологічного обладнання дозволив би Україні створити імпортзамінні та експортні галузі виробництва. Саме це й заборонили нам іноземні радники, яким більше до смаку був би безмитний імпорт в Україну споживчих товарів.

Економіка — сфера фінансових махінацій. Свободу махінаторам!

З погляду монетаристів економіка — це бюджет, податки, цінні папери, грошообіг, обмінний курс, фондовий ринок, кредити, банківський процент тощо. Відокремивши таким чином економіку від виробництва, монетаристи накидають Україні орієнтацію на фінансові маніпуляції. Про них йдеться у пп. 10, 11, 13, 22, 32—37, 49. Поширений в останні роки вид фінансових махінацій, а саме: фінансові піраміди, побудовані з вищезгаданих ОВДП, — Україна зобов’язалась поступово скоротити (п. 10, 22). Але у п. 32 читаємо: “ ...НБУ кредитуватиме бюджет лише шляхом закупівлі державних цінних паперів. Обсяги прямих закупівель ОВДП буде поступово знижено.” А непрямих? Таке зобов’язання якраз і спрямоване на відлучення Нацбанку від кредитування розвитку економіки. Україна, як бачимо, мусить позичати гроші сама в себе під великий процент. Насправді створено механізм пограбування держави шляхом перекладання бюджетних надходжень до кишень власників ОВДП. Зараз циркулює ідея віддати власникам ОВДП як компенсацію боргу українські підприємства.

У п. 33 береться зобов’язання зберегти статус НБУ як держави в державі, а п. 34 обіцяє, що кількість аукціонів з продажу ОВДП буде скорочено до двох на тиждень! Але ж Україна вважає, “ ...що важливим є активне заохочування придбання короткострокових казначейських векселів (ОВДП) з метою розширення числа учасників ринку... Ми маємо намір скасувати податок на цей прибуток (тобто проценти по ОВДП — Л. Ш.) повністю, так само як гербове мито на операції на вторинному ринку...” і далі “...боргові зобов’язання Міністерства фінансів перед комерційними банками оформлятимуться випуском цінних паперів, що буде предметом перевірки (не сказано, хто перевірятиме: МВФ чи СБ — Л.Ш.)”. Отже, фінансові махінації з ОВДП розширятимуться. Цим же пунктом Кабміну та НБУ заборонено втручатися у кредитну політику комерційних банків, НБУ бере зобов’язання не надавати директивних кредитів, тобто кредитів за рішенням уряду, Президента чи Верховної Ради. У п. 37 йдеться про “заохочення фінансового посередництва”. Що, ще один спосіб “торгівлі повітрям”? Завершується п. 37 запевненням МВФ, що “передбачається зменшення перешкод на шляху іноземних банків шляхом спрощення процедур ліцензування та скасування 15-відсоткового обмеження на загальну участь іноземного капіталу в акціонерному капіталі української банківської системи”. Ставить крапку п. 50, де відверто говориться про те, що “коефіцієнт обслуговування (тобто відсоткові платежі — Л. Ш.) зовнішнього боргу повинен зрости від 9 відсотків у 1997 році до 20 відсотків у 1998 році в основному шляхом запозичення казначейських векселів ОВДП нерезидентами, а також через випуск облігацій зовнішньої позики.” Це й є шахрайство фінансової піраміди — платити відсотки шляхом нових позик. Треба пояснити, чому МВФ наполягає на продажу ОВДП саме іноземцям (нерезидентам). Є перспектива змусити Україну погасити ці борги майном, тобто відкривається шанс практично задарма встановити повний контроль над економікою України. Ось і маємо незалежність!

Капітулювали!

Як нас глобалізують добродії глобалізатори

У багатьох пунктах (12, 17—19, 21, 37, 39, 46, 50) “Меморандуму” йде мова про нашу глобалізацію, тобто поступове перетворення України на частку світової економіки на засадах, що вигідні країнам-глобалізаторам. Висловлюється сподівання, що “відплив капіталу має змінитися припливом, а зовнішні прямі інвестиції поступово зростатимуть”. Це передбачення, зроблене у 1998 р., не справдилося. У п. 17 йдеться про заохочення іноземних інвесторів, а п. 18 обіцяє відчинити навстіж двері перед імпортним товаром, бо “подальша лібералізація торговельного режиму буде важливим елементом нашої стратегії зростання у сфері зовнішньої торгівлі.” Зрозуміли, яка “стратегія зростання” навколоурядового імпортуючого бізнесу передбачається? Хай живуть імпортні банани та стегенця із сосисками! У цьому ж пункті є зобов’язання зменшити “тарифи на імпорт з метою підвищення конкуренції з імпортом”. А ми й не знали, що наш споживчий ринок перенасичений дорогим вітчизняним товаром, якому треба підсунути іноземного конкурента для зниження ціни! А нам здавалось, що національний товаровиробник знищений, зокрема знищений заохоченим імпортом, дорогою енергією та високими податками.

Дуже цікавий п. 19. Він розкриває мету нашої глобалізації. Україна зобов’язується не чинити перешкод експорту насіння соняшнику та шкіри великої рогатої худоби. Ось чого від нас вимагають глобалізатори! Дешеву неперероблену сировину. Навіть олію та вироби із шкіри вони купувати не бажають — зроблять на своїх підприємствах. Але потрібні митні обмеження на українські експортні товари, які конкурують на внутрішньому ринку глобалізаторів, наприклад, сталь, що сховані за класом “товарів, що підлягають антидемпінговим заходам, добровільним обмеженням, або тих, експорт яких здійснюється за міжнародними угодами”. Отже демпінг в Україну дозволений, а конкурентний експорт українського товару треба обмежувати. Що ще буде глобалізовано? Відповідь дає п. 39, де Кабмін “зосереджує свої зусилля на: а) завершенні процесу роздержавлення відповідно до програми масової приватизації та б) прискоренні приватизації за гроші великих і привабливих підприємств, в тому числі підприємств телекомунікацій, повітряного транспорту та сектора енергетики”.

У фінальному п. 50 читаємо зобов’язання України повністю “роззброїтись” перед закордонним глобалізатором: “... ми не будемо 1) накладати чи посилювати обмеження на платежі або трансферти для поточних міжнародних операцій...; 4) накладати або посилювати обмеження на імпорт з причин платіжного балансу”. Отже, ми продамо глобалізаторам всі швидкоприбуткові галузі господарства, особливо пов’язані з безпосереднім отриманням грошей від населення, а також повністю передамо їм внутрішній ринок країни.

Чи стане Україна незалежною державою, або хто переможе на президентських виборах?

Перегорнута остання сторінка “Меморандуму”. Отже — ми капітулювали. Від імені народу уряд та Нацбанк взяли зобов’язання знищити власне виробництво, науку, освіту, охорону здоров’я, виморити голодом кілька мільйонів людей. Хочеться кричати від розпуки. Як це сталося? Хто спрямував Україну за короткий період її номінальної незалежності на курс “радикальних базарних реформ”? Хто дозволив нас глобалізувати і перетворити, на щастя ще не зовсім, на європейську “бананову республіку”? Чому чинна влада з упертістю веде народ у прірву злиднів, а державу до загибелі? На жаль, Україна не єдина країна на цьому хибному шляху. Росія, країни Латинської Америки навіть просунулись ще глибше в прірву глобалізації. Відповідь дуже проста. Глобалізатори вміють віртуозно купляти правлячу верхівку країни, яку вони бажають проковтнути. До послуг глобалізаторів швидко знаходяться потрібні люди: банкіри та урядовці, що радіють з можливості перекласти до власної кишені “трохи” вільно конвертованої валюти. Причому цілком законним шляхом. Знаходяться вчені-економісти, яких досить запросити до Гарварда або підтримати грантами, або призначити на посади в уряді чи комерційних банках, і вони вперто твердитимуть: “Альтернативи ринку немає! Хай живе шокотерапія!”, — а про різницю між ринком та базаром мовчатимуть. Знайдуться публіцисти, що виправдають знищення науки та виробництва, освіти та охорони здоров’я. На глобалізаторів примітивно працюють гроші, за які особливо легко купити тих, хто ще вчора мав середню зарплатню й навіть не міг мріяти про власний будинок у Флориді. Зараз вони — бізнесмени. Торгівля імпортними харчами та ганчір’ям зробила їх заможними людьми. Вони — за базарні реформи. Вірус хабарництва глибоко уразив верхи нашого суспільства.

Майбутні президентські вибори будуть змаганням між тими, хто вже збагатився, виконуючи функцію помічників наших глобалізаторів, тими, хто хоче стати на їх місце й урвати собі, та тими, хто має намір спинити цю пошесть. Не виключені й виникнення на політичній арені так званих наївних демократів, які щиро вважають, що, посівши президентське крісло, вони автоматично здолають все погане за допомогою хороших нормативних актів та керівних вказівок. Досвід історії свідчить, що з таких намірів нічого не виходить. Спроба провести в життя політику в інтересах народу і, водночас, проти інтересів тих, хто зосередив у своїх руках реальну владу на всіх її щаблях, приречена на провал. Апарат адміністративного управління віртуозно вміє виконання одних розпоряджень спустити на гальмах, інші перетлумачити, а деякі “перевиконати” так, що обурений народ сам забажає їх скасування.

Які ж наші шанси на зміну президентської влади? На те, щоб новий президент спромігся скасувати акт капітуляції та відновити незалежність України. На переорієнтацію економіки з фінансових спекуляцій на розвиток виробництва. На скасування протекціонізму до іноземного загарбника нашого ринку. На політику сприяння власному виробникові в утриманні внутрішнього та захопленні зовнішніх ринків. Теперішній президент зацікавлений іти далі своїм курсом. Безперечно, він має фору перед усіма майбутніми претендентами. На нього працює вся адміністративна вертикаль, яка має вплив і на засоби масової інформації, і на організацію процесів голосування та підрахунку голосів. Але проти чинного президента реальне зубожіння нації, а також публічно задекларований намір не зміняти напрям реформ. Навряд чи зможе Л. Кучма, як минулого разу, зібрати голоси антиукраїнського елементу, який голосував за нього лише за обіцянку зробити російську мову державною. Але за нього проголосує вся велика національно-зрадницька буржуазія, а також функціонери малих партій, що приєднались до обєднання “Злагода”. Останні — у сподіванні на посади й можливості в навколоурядовому бізнесі.

Щодо масового виборця, то він, що б там не писали про всякі рейтинги, налаштований голосувати проти і навряд чи змінить свою думку, коли йому напередодні виборів виплатять трохи заборгованої зарплати за рахунок чергового траншу МВФ. Таким чином, наш президент зустріне так зване протестне голосування, коли голосують не за, а проти когось. За кого голосуватимуть “протестанти”?

Тут можливі несподіванки. Слід чекати, що частину голосів “протестантів” зберуть ліві та П. Лазаренко. Люди і голосуватимуть за них тільки за те, що вони проти нинішнього президента. Проте навряд чи проголосують за лівих ті, хто слідкував за їх поведінкою у Верховній Раді, де ліві не приховували своїх політичних цілей. Їх цікавить не життя народу, а геополітичні інтереси Росії: запобігти зближенню України з НАТО та Європою, приєднатися до Росії за білоруським варіантом, попри те, що Росія — теж протекторат МВФ. Навіть боротьба лівих проти приватизації в Україні викликає роздуми, чи не піклуються вони бува про інтереси російських олігархів, щоб значна частина майна залишилась для них.

Виняток серед лівих сил становить Прогресивна соціалістична партія. ПСП, крім проросійської позиції, має ще й економічну платформу, яка послідовно грунтується на марксистсько-ленінських принципах: експропріювати, розділити. Лідер ПСП Н. Вітренко систематично виступає проти альянсу нашого уряду з МВФ, проте пропонує виходити з кризи в режимі майже військового комунізму. Якщо уявити перемогу Н. М. Вітренко на президентських виборах, можна наперед сказати, що їй навряд чи вдалося би ліквідувати залежність України від МВФ. Схема протидії може бути, наприклад, така: пані Президент оголошує денонсацію угоди з МВФ, а Нацбанк, голова якої теж підписав “Меморандум” звертається до Конституційного суду з позовом про порушення незалежності НБУ. Конституційний суд дезавуює заяву Президента. Національно-компрадорська (тобто продажна) буржуазія здатна піти й далі — розпочати процес імпічменту президентові. Великі гроші можуть і спрацювати.

Ясно, що контрреформування економіки України конче необхідне. Росія нас і тут випереджає. У республіці Мари-Ел почалась націоналізація приватизованих підприємств, де приватний власник виявився менш ефективним за державу. Ренаціоналізовуються не всі підприємства, а такі, де приватизація проведена з шахрайством (в Україні такі теж є), а також ті, що після приватизації деградували й заборгували своїм контрагентам та державі. Процес відновлення незалежності України — дуже складне політичне завдання саме через необхідність здолати опір верств, які живуть за рахунок траншів МВФ. Національно-компрадорська буржуазія неоднорідна. На верхівці перебувають олігархічні клани. Вони відверто ворожі до України, яку розглядають як дійну корову. Не даватиме молока — можна й зарізати. Цей прошарок навряд чи сприйме схвально програму національного економічного відродження, бо втілення цієї програми позбавить їх багатьох джерел збагачення. Можливості опору в них безмежні: від підкупу чиновників, суддів, урядовців та депутатів до вбивств на замовлення. Ніякий компроміс з цією силою неможливий. Організовану силу може здолати тільки інша організована сила. Олігархію можна і треба знищити тільки шляхом силового придушення. Щодо головної маси бізнесменів, що живуть з можливості купувати отримані з МВФ долари та щось імпортувати за них, то їх опір можна зменшити без насильства, вказавши реальну можливість переорієнтації ділової активності на таку, яка не працює проти України.

Коли я прийматиму рішення, кому з претендентів на президентське крісло віддати свій голос, поставлю перед собою кілька запитань. Чи бажає майбутній президент денонсувати акт капітуляції України перед МВФ та повернути нашій країні незалежність? Чи здатен він встановити ефективний контроль над силовими структурами, отримати їх розуміння та підтримку? Чи зможе він силовим шляхом здолати та усунути з економічного життя олігархічні клани? Чи здатен він перорієнтувати на патріотичні рейки директорат, малий та середній бізнес, місцевих та регіональних адміністраторів? Чи спроможеться він спрямувати капітал замість сфери фінансових махінацій до сфери виробництва? Чи зуміє він використати науково-технічний потенціал України для організації конвеєра ринкових пропозицій передусім у високотехнологічних та наукомістких галузях, забезпечуючи таким чином зростання виробництва та вартості експорту? Чи має він взагалі економічну програму, яка б складалась не з обіцянок та благих побажань, а містила 6 шляхи та методи здолання кризи?

Якщо відповіді на всі ці запитання ствердні — маємо діяча голлістського типу, здатного без порушення демократичних засад суспільства згуртувати народ навколо патріотичної ідеї та вийти з прірви, куди ми потрапили за допомогою ліберально-монетаристських шокотерапевтів. Практика катастрофічних криз у історії країн свідчить, що виходи з них на рейках абсолютної демократії немає.

Демократія за кризових умов — це свобода для олігархії необмежено й безкарно красти, свобода для чиновників брати й вимагати хабарі. США у 30-ті роки вийшли з кризи під авторитарним проводом Рузвельта. Веймарську Німеччину вивів з кризи режим Гітлера, а післявоєнну Західну Німеччину — режим Конрада Аденауера, який забезпечив успіх реформ Людвіга Ерхарда. Післявоєнну Францію врятував від занепаду Шарль де Голль. Японія виходила з кризи, коли в країні керувала американська окупаційна адміністрація. Зрештою, злет Південної Кореї стався, коли країною керували послідовно три президенти-диктатори. Диктатори досить дивні. Вони брали хабарі, але дозволили себе скинути студентському рухові. З цього переліку найпривабливішими є постаті Рузвельта та де Голля. А ось Піночет, за якого інколи агітують ліві, фігура негативна. Він фактично продав Чилі МВФ. Нація живе у злиднях, проте зросли прибутки компрадорської буржуазії. Не треба нам Піночета! А чи оберемо ми свого Шарля де Голля?

ШЛЯХ ДЕГРАДАЦІЇ НАЦІЇ ТА ДЕРЖАВИ — ЛІБЕРАЛЬНО-МОНЕТАРИСТСЬКЕ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ

1. Антиринковий характер сучасних економічних реформ в Україні

Ринок є одним з варіантів системи розподілу вироблених у державі товарів та послуг. Історія знає чотири способи розподілу: 1) насильницький (в сучасному суспільстві він вважається кримінальним), коли товари та послуги виникають шляхом позаекономічно примусової праці, і, незалежно від способу виникнення, присвоюються силою або шахрайством; 2) адміністративний, коли товари та послуги виникають внаслідок державних розпоряджень, а розподіл здійснює теж держава в особі чиновництва (розподіл може відбуватися як шляхом продажу, так і безоплатно); 3) ринковий, коли товари та послуги виникають, як реакція вільного виробника на споживчий попит, а розподіляються також вільно, шляхом оплати людської праці загальним мірилом вартості — грішми; 4) дарування (до цього способу розподілу належить благочинна діяльність). Історична практика дає безліч прикладів того, як всі способи розподілення співіснують, переплітаючись між собою у карколомних комбінаціях. Наприклад, навіть у “найринковіших” країнах збройні сили постачаються адміністративно. Нікому не спаде на думку змушувати вояка купувати на власний розсуд собі зброю та спорядження на вільному ринку за гроші. У СРСР домінував адміністративний розподіл, але були елементи ринкового та насильницького, причому не тільки кримінального. У розвинених капіталістичних країнах домінує ринковий, але, як бачимо, є й елементи адміністративного розподілу, а з кримінальним держави ведуть боротьбу.

Ринок є взаємодія трьох суб’єктів: виробника, споживача і посередника. Метою ринкових реформ мав би бути не тільки перехід до переважно ринкового розподілу, але й створення здорової економіки, тобто такої, коли виробляти продукцію таланту та інтелекту (винаходи, твори мистецтва та літератури, наукові результати тощо) прибутковіше, ніж виробляти товар; виробництво товарів прибутковіше за торгівлю та послуги; торгівля та послуги прибутковіші за фінансові операції. В сучасній Україні все навпаки. Ринкові реформи мали б передбачати такі елементи.

1. Перетворення соціалістичного грошообігу на ринковий, тобто повернення до ринкового обігу тих коштів, які соціалістична держава вилучала в кожного працюючого і сама частково оплачувала ними (шляхом прямих та непрямих дотацій) наші дешеві товари та послуги, про які згодом економісти, обґрунтовуючи підвищення цін, почали говорити, що ціна не покриває витрат на виробництво.

2. Розвиток виробництва шляхом створення в державному секторі нормального конвеєра ринкових пропозицій: вивчення попиту — прикладні наукові дослідження та розробки — серійне виробництво — маркетинґ — обслуговування. Поступова заміна адміністративно керованого виробника на вільного з виникненням потенціального ефективного власника. Розвиток малого нового приватного виробництва за планом, під патронатом та керівництвом держави (кредити, розумні податки, продаж у кредит обладнання та матеріалів, постачання технічною документацією, рекомендації державних експертів щодо перспективних галузей діяльності).

3. Розвиток приватної торгівлі та сфери послуг також під патронатом держави (кредити, підтримка конкурентоздатності, рекомендації, законодавче та податкове сприяння).

4. Розвиток системи відтворення людського капіталу — системи професійної середньої та вищої освіти, охорони здоров’я.

5. Збільшення грошової маси відповідно появі нової товарної маси, зростання споживання шляхом підвищення особистих доходів населення, а тому й інвестиційних можливостей населення, і, як наслідок, дальший розвиток виробництва.

6. Захист інтересів нації шляхом запобігання неґативним рисам ринкової економіки: монополізації, фальсифікації харчів, виробництву товарів, що небезпечні для людини, паразитарному посередництву, фінансовим махінаціям та ін.

7. Державна підтримка національного виробника на внутрішьому та зовнішних ринках дипломатичними, законодавчими, податковими та митними засобами.

Легко бачити, що економічні реформи в Україні йдуть у протилежному напрямі. В СРСР існував типовий для соціалістичної економіки позаринковий обіг коштів. Продуктивність нашої праці була в 4 рази меншою за американську, а коштувала наша праця в 20—30 разів дешевше за працю американця. Тобто ми отримували приблизно 1/5—1/7 того, що заробили. З цих вилучень, які створювались за рахунок різниці між собівартістю та роздрібною ціною товарів та послуг, дотувалися харчі, житло, енергія, книжки, транспорт та ін., а також “безкоштовні” послуги медицини та освіти. Ринкові реформи слід було починати саме з перетворення грошообігу, шляхом одночасного підвищення зарплат у 5—7 разів разом з точно розрахованим підвищенням цін на товари та послуги там, де було штучно створено нерентабельність. Натомість були директивно підвищені всі ціни, крім ціни праці. Це назвали лібералізацією та шокотерапією. Катастрофічне падіння купівельної спроможності знищило споживача, а виробник позбувся внутрішнього ринку, а також обігових коштів. Виробництво втратило рентабельність й було паралізоване вимушеними неплатежами. Таким чином з ринку зник і виробник. Згодом ринок захопили імпортери закордонного товару.

Другим необхідним кроком, як сказано вище, мало б бути створення конвеєру ринкових пропозицій шляхом організаційного поєднання української прикладної науки з виробництвом. Україна успадкувала від СРСР промисловість, лише 20% якої створювало кінцевий продукт. Науково-технічний супровід промисловості, без якого здатне існувати лише найпростіше виробництво (наприклад, пошиття одягу, випічка хліба), залишився переважно за межами України. Одночасно українська прикладна наука втратила замовників. Жоден з урядів України не спромігся правильно використати науковий потенціал країни. Поєднання прикладної науки з виробництвом не відбулося. Натомість прикладна наука була значною мірою долучена до Національної академії та зрештою зупинена відсутністю фінансування.

Замість того, щоб здолати інфляцію шляхом збільшення виробництва та пропозиції товарів і послуг, Україна змавпувала російський метод невиплати зарплат та пенсій, а також взаємних неплатежів підприємств, що нищить споживача, а через це й виробника. Протекціонізм уряду України надає переваги не національному, а іноземному виробникові. Фактично українські реформи спрямовані на знищення двох головних суб’єктів ринку: виробника та споживача, а з одного посередника ринку не буде — буде базар. Наші реформи ведуть не до створення національної ринкової економіки, а до перетворення України на ринок збуту кінцевого продукту розвинених країн. На цей шлях Україну штовхнули іноземні радники. Застосування в Україні абсолютно безграмотної ідеї шокотерапії, згідно з якою ринкова економіка виникне автоматично, варто лише усунути державу від економіки, не могло дати іншого результату, крім економічного краху. В антиринкових реформах виявились зацікавленими наші економісти, які колись лаяли капіталізм, цитуючи Маркса, а нині, нерідко після стажування за кордоном, пропаґують ліберально-ринкову економіку, посилаючись на Фрідмена та Сакса. Вони роблять вигляд, ніби не знають, що неокласична ліберально-монетаристська модель ринкової економіки не існує в жодній з розвинених країн, а шокотерапія ніколи не застосовувалась в цих країнах для здолання економічних криз. Найактивніший прихильник шокотерапії — навколоурядовий бізнес. Антиринкові реформи відкрили шлях паразитарним посередникам та іншому легальному шахрайству, наприклад фінансовим пірамідам трастів та уряду (ОВДП). Той, хто імпортує іноземні неліквіди за позичені державою долари, бажає конвертувати виторг з гривень у долари, а тому зацікавлений у позиках МВФ, які даються за умов продовження ліберально-монетаристських реформ.

Капіталізм має безліч переваг перед соціалізмом. Капіталізм дає можливість самореалізації талановитим, вмілим та енергійним людям, здійснюючи на практиці гасло, яке ми звикли вважати гаслом соціалізму: від кожного за здібністю. Згадаємо, що будь-який винахід радянського фахівця, якого у цивілізованому світі було б цілком досить для перетворення винахідника на багату людину, винагороджувався символічною мізерною сумою, яку винахідник часто мусив ще ділити з начальством, яке приписалось у співавтори винаходу. Згадаємо, як людей, що спромоглися підпільно налагодити виробництво дефіцитного товару, засуджували до ув’язнення за приватне підприємництво.

Проте капіталізм не позбавлений вад. За капіталізму існують сфери леґальної злочинної діяльності, тобто такої, яка дає можливість законного збагачення не тільки без здійснення суспільно-корисних дій, але й з очевидною шкодою для для суспільства. Йдеться не про нелеґальну діяльність на кшталт наркобізнесу. Капіталізм дозволяє фінансові махінації. Людина може шляхом біржової гри стати володарем солідного капіталу. Зрозуміло, що здобуті шляхом фінансових спекуляцій гроші вилучені з кишеней тих, хто програв, тобто фактично є крадіжкою чи шахрайством. Мені можуть заперечити, бо гравця, що програв, ніхто не втягував до біржової гри силоміць. Але тоді слід вважати законним виграш на іподромному тоталізаторі, хоч кожен знає: велику суму виграє той, хто ставить на аутсайдера та організовує цьому аутсайдерові перемогу шляхом хабарів жокеям. Так само й на фондовому ринку: перемагає в біржовій грі той, хто вміє “організувати” бажані для нього коливання курсів цінних паперів.

Українські економічні реформи висунули на передній край ще один вид законної злочинності, а саме: паразитарне посередництво. Нормальний посередник надає послугу одночасно виробникові, просуваючи товар до споживача, і споживачеві, забезпечуючи йому можливість вибору, необхідні консультації, зрештою доставку самого товару. У нас створено посередника-паразита, який не надає нікому жодної послуги, отримуючи величезні гроші. Паразитарними посередниками є, наприклад, фірми, що торгують електроенергією, газом, нафтою, вугіллям. Видобуток і транспортування товару здійснюється державними підприємствами, як правило, монополістами, для споживача немає проблеми вибору, а посередник бере гроші від споживача, частку їх перераховує виробникові, частку залишає собі. За що?

2. Хто і як керує Україною?

Як функціонує Україна? Дуже просто. Отримано черговий транш позики Міжнародного валютного фонду на підтримку курсу гривні. Позичені долари продаються за гривні імпортерам. Імпортери купують на ці долари західні неліквіди, повертаючи таким чином долари на Захід. До України надходять імпортні харчі та весь інший споживчий товар, таким чином власне виробництво Україні ніби й непотрібне. Ґлобалізація! Щоб вести бізнес далі, треба виторг знов конвертувати в долари, а доларів вже нема. Треба будь-що заполучити чергову позику. Так Україна стала фінансовим наркоманом “на голці” МВФ. Як вже йшлося у попередній публікації, МВФ дарма позик не дає. Він фінансує країни, які прийняли низку кабальних умов, спрямованих на свою повну деґрадацію.

Виконання зобов’язань контролює спеціальний представник МВФ в Україні, що має свій кабінет на Банківській, та група експертів Світового банку. Україна зобов’язалась не робити ані кроку без схвалення цих “радників”. Зокрема ескперти Світового банку визначають структуру уряду, функції міністерств, фактично мають право на законодавчу ініціативу, диктуючи урядові бажані законопроекти, а також практично керують діями виконавчої влади в напрямку перетворень або, як вони кажуть, реструктуризації галузей промисловості. Реалізуючи свої владні повноваження, міжнародні фінансисти вже наполягли на ліквідації Міністерства науки та Держстандарту.

Для читача, що не має змоги прочитати попередню публікацію (“Універсум”, № 5-6, 1999), наведу стисле резюме зобов’язань України:

— протягом 1998—2001 рр. знищити науку, охорону здоров’я, освіту, культуру, промисловість та сільське господарство;

— всіляко розвивати паразитарне посередництво, відкривши цей вид діяльності іноземному капіталові;

— не робити нічого для розвитку власної економіки, зокрема не надавати пільг для імпорту технологічного обладанання та ґрантів на реконструкцію та створення нових вугільних шахт;

— не чинити перешкод для експорту примітивної непереробленої сировини;

— посилити діяльність, спрямовану на згортання соціальних програм, на зниження життєвого рівня народу, зокрема підвищити квартплату та прискорити вимирання пенсіонерів;

— широко відчинити двері для участі іноземців у спекуляціях українськими цінними паперами, земельними ділянками та нерухомістю.

Зрозуміло, що ці зобов’язання не сформульовано з таким цинізмом та відверістю але, якщо очистити текст від словесного лушпиння, то вийде наведене вище резюме. Ясно, що наші іноземні радники (крім представників МВФ та Світового банку маємо в Україні ще кілька ґруп, наприклад, предстаників Гарвардського університету, а також ґрупу німецьких консультантів), мають певну модель майбутнього України. Україна має стати ринком збуту для розвинених країн, зокрема тих товарів, які вже втрачають західний ринок через моральну застарілість, але можуть бути продані в бідній Україні. Цей імпорт має оплачуватись боргами, а також експортом непереробленої сировини: насіння соняшника, шкір великої рогатої худоби, глинозему, марганцевого концентрату, феросплавів, чавуну, дешевої низькосортної сталі тощо.

Для втілення такої моделі Україну слід повністю деіндустріалізувати, розформувавши підприємства великої промисловості. Деіндустріалізацію бажано зробити незворотною, тому треба “спростити” систему середньої освіти, а вищу освіту скоротити та перетворити на переважно гуманітарну, яка не дає знань, необхідних для виробництва. Замість фізиків, хіміків, біологів, математиків, геологів, агрономів, зоотехників та інженерів, Україна має готувати політологів, істориків, філософів, журналістів, літературо- та мистецтвознавців, в крайньому разі — економістів та менеджерів.

Який вигляд матиме суспільство України, якщо курс “радикальних ринкових реформ” дійде кінця? Будуть дуже багаті — невеличка купка олігархів, яка збагачується паразитарним посередництвом, контролює мас-медіа та великий експорт-імпорт. Буде прошарок просто багатих, що працюють на олігархів, або мають власний середній бізнес, просуваючи на український ринок імпортний товар, або надають цим колам юридичні послуги, або викладають в дорогих елітарних навчальних закладах для дітей багатих. Будуть бізнесмени середнього достатку, зайняті переважно в дрібній торгівлі та сфері послуг. Буде чиновництво. Але більшість населення складатимуть бідні люди, що працюватимуть за наймом у торгівлі, сфері послуг та на примітивному виробництві. Цим людям буде не потрібна справжня освіта, бо їх соціальна функція — споживати імпорт, продаючи за безцінь свою не дуже кваліфіковану працю. Та й людей цих буде потрібно менше. Так що населення України можна буде скоротити вдвічі, або ще більше. Жах! Сподіватись, що ці нові покоління тотально, від рільника до олігарха, безграмотних (тобто позбавлених науково-технічних знань) людей збудують економічно потужну Україну, — утопія.

Саме такий результат ліберально-монетаристського реформування досягнуто в Латинській Америці. Це визнають навіть палкі прихильники монетаризму. Процитую Дж. Сакса, який консультував Піночета і Єльцина, та видав разом з О.Пивоварським (1996) книжку про Україну, сповнену помилкових оцінок та хибних рекомендацій, зокрема закликів до деіндустріалізації. Так ось. Професор Сакс визнав: “Якщо бути цинічним, то треба сказати, що Болівія завжди потерпала від злиднів та гіперіфляції. Тепер вона теж потерпає від злиднів, але без гіперінфляції”.

Монетаризм та шокотерапія, як уже сказано, ніколи не застосовувались у розвинених країнах, проте Захід штучно виготовив для нас гачок з наживкою, на яку охоче клюнули Україна та Росія. Ця наживка — Польща. Щоб шокотерапія за планом Бальцеровича не дискредитувала себе в Польщі, Захід не допустив тут катастрофічного падіння життєвого рівня, розуміючи, що хвиля народного гніву, яка змела комунізм, здатна викинути на смітник і шокотерапевтів. Захід фактично взяв післякомуністичну Польщу на утримання, годуючи й постачаючи її в борг. Приблизно 30 млрд. доларів боргу Польщі просто подарували. Польщу значною мірою деіндустріалізували. Де зараз комп’ютерна, авіаційна та суднобудівна промисловість Польщі? Натомість є складання імпортних автомобілів. Тобто створена типова економіка другорядної західноєвропейської країни, яка має розвинену легку й харчову промисловість, але не має власних високих технологій та наукомістких виробництв. Ні, не може Польща слугувати за взірець для України, бо Україна повинна стати першорядною розвиненою країною. Крім того слід розуміти, що польський шлях став можливим не завдяки економічній мудрості Бальцеровича, а завдяки політиці Заходу, який прагнув за будь-яку ціну відірвати Польщу від комуністичного табору. Отже польський шлях — неповторний принципово.

3. Альтернативний шлях

Зрозуміло, що курс “радикальних базарних реформ” становить велику небезпеку для нації, просування ним далі необхідно зупинити, а наслідки цих реформ слід якомога швидше ліквідувати. На жаль, ліберально-монетаристську шокотерапію та фінансову наркоманію підтримує не тільки виконавча влада, але й чимало сил, які вважають себе опозиційними. В. Пинзеник (1999) видав спеціальну популярну брошуру, присвячену виправданню шокотерапії. Критику цієї брошури можно прочитати в статті автора (Шульман, 1999а). На останньому з’їзді Народного руху в доповіді його голови Ю. Костенка не було жодної критики щодо засад поточного курсу реформ, йшлося лише про недоліки кадрової політики. Мовляв, варто замінити людей Л. Д. Кучми рухівцями і останні набагато краще виконають ліберально-монетаристське реформування економіки.

На превеликий жаль, головними критиками економічного курсу, продиктованого іноземними радниками, є ліві, серед яких перед веде Н. Вітренко (1997). Слід віддати лівим належне — критикувати вони вміють. Якщо ж подивитись на рецепти порятунку, що пропонуються нашею лівицею, то вони не витримують ані найменшої критики. Це — повернення до соціалізму, експропріація буржуазії (тут серед лівого табору спостерігаються варіації: кого експропріювати, а кого — ні), зміцнення колгоспного ладу, але найголовніше — реставрація СРСР, повернення під московський протекторат (тут варіацій серед них немає).

Між іншим, розумна альтернатива нинішньому реформаторству існує. Перед усе слід змінити мету реформування, а саме:

1. Замість побудови “дикого” капіталізму XVIII ст. треба будувати соціально-ринкову економіку, що відрізняється від пропонованого монетаристами (але не втіленого в жодній розвиненій країни) абсолютного лібералізму саме сполученням ринкових механізмів самореґулювання з державною протидією неґативним властивостям “чистого капіталізму”: періодичній дестабілізації економіки (кризи), монополізації, інфляції, антисоціальній поведінці корпорацій тощо. Соціально-ринкова держава, а всі західноєвропейські держави (й не тільки вони) підпадають під це означення, виконує свій обов’язок перед нацією. Не лише зовнішня політика, оборона та охорона правопорядку, як це вважають прихильники лібералізму, входить до обов’язків держави. Держава піклується про соціальний захист нації, якість життя, стимулює і матеріально підтримує розвиток економіки, науки, освіти, культури та охорони здоров’я. Екологія, комунікації та інші елементи інфраструктури — теж обов’язки соціально-ринкових держав.

2. Замість побудови економіки слаборозвиненої напівколонії або другорядної країни будувати економіку високорозвиненої держави. За рівнем розвитку та інтелектуальним потенціалом країни розподіляються, грубо кажучи, на такі категорії:

— високорозвинені першорядні, які практично не потребують імпорту знань (патентів, технологій), хоча й беруть участь у світовому обміні знаннями, завдяки розвиненій власній науці та освіті, вони виробляють практично все;

— розвинені країни, що мають високотехнологічне та наукомістке виробництво, ці країни змушені інколи імпортувати знання, але здатні виробляти практично все потрібне для економіки технологічне обладнання, що не виключає експорту та імпорту окремих видів устаткування;

— другорядні країни, практично позбавлені високотехнологічних та наукомістких виробництв, вони імпортують знання, технології та обладнання, виробляють лише товари повсякденного попиту, продукцію легкої та харчової промисловості;

— слаборозвинені країни, що імпортують всі товари, експортуючи сировину, енергоносії та продукцію низького рівня переробки (чавун, бавовну тощо).

Прикладами держав найвищого розвитку є США, Японія, Німеччина. Прикладами держав високого розвитку є Канада, Велика Британія, Франція, Південна Корея, Італія, Іспанія, Австрія, Щвеція, Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Данія, Тайвань, Сингапур, Ізраїль, Південна Африка. Далі йде великий список держав середнього розвитку: Ісландія, Мексика, Туреччина, Пакистан, Польща, Іран, Аргентина, Бразилія та багато інших. Зрештою, до категорії відсталих країн належать колишні колонії та деякі інші країни. Кілька країн (наприклад, Китай, Індія, Ірландія) швидко розвиваються й мають всі шанси увійти в когорту розвинених країн. Щодо України та Росії, що реформуються за вказівками монетаристів з МВФ, то ми рухаємось у зворотньому напрямі: від стану розвиненої країни до стану другорядної, а далі — до стану напівколонії.

Нічого іншого очікувати не можна. Україна не створює й не розвиває, спираючись на власну науку, високотехнологічну промисловість. За монетаристськими догмами ми повинні ці галузі знищити (езопівською мовою — реструктуризовати), а розвивати натомість мале підприємництво, тобто переважно базарну торгівлю. За іноземними порадами розвиток економіки слід покласти на іноземного інвестора. Хоч ясно, що далеко не всі іноземні інвестиції корисні. В кращому випадку створять іноземці складально-розливальні підприємства для захоплення нашого ринку. В гіршому випадку іноземні інвестиції зводяться до купівлі облігацій внутрішньої державної позики, якими уряд латає дірки у бюджеті, тобто взагалі не дають розвитку економіки. Ось які наслідки реформ під диктат монетаристів із МВФ.

Далеко не всі західні економісти дотримуються ліберально-монетаристських поглядів на економіку. У попередній статті вже згадувалось, що серед 40 економістів, які ще у 1994 році письмово попереджали Б. Єльцина про руйнівні наслідки втілення монетаристської моделі, було 18 американців, в тому числі 5 нобелівських лауреатів. Їх прогноз повністю справдився в Россії, а також і в Україні. Подробиці див. у публіцистичній книзі Дж. Кьези (1998), присвяченій критиці політики Б.Єльцина. На жаль, більшість публікацій про реформування України має переважно промонетаристський ухил. Як приклад можна навести дві збірки під редакцією Л. Гоффмана та А. Лутца (1997, 1998), в яких, за незначними винятками, пропаґується деіндустріалізація України та усунення держави від економіки. Але є публікації й протилежного плану. Такою є книжка В. Фремута та Г. Рааба (1997), де автори популярно описують економічну систему Австрії. На презентації цієї книжки автор спитав професора Фремута, як він ставиться до монетаризму. І отримав відповідь. На думку В. Фремута, економічна концепція Фрідмена суперечить засадам європейської цивілізації. Краще не скажеш!

4. Технологія зміни напрямку економічних реформ

Отже альтернативний шлях існує. Як на нього стати? Приклади перетворення вкрай відсталих країн на високорозвинені протягом життя одного покоління дають Південня Корея та Тайвань, а також Китай. Цим країнам довелось витратити кілька десятиліть для створення системи освіти і наукового потенціалу (Китай відновлював інтелігенцію, винищену хунвейбінами), який, на відміну від цих країн, ми вже (а я б із болем сказав — ще) маємо. Ці країни будували високорозвинений капіталізм під проводом держави. Кожна з цих держав будувала капіталізм за планом. Південня Корея й досі виконує п’ятирічки. Ці азійські країни круто обмежили діяльність іноземних інвесторів на своїх теренах. Спрощено кажучи, іноземцям не дозволялось перебирати контроль над підприємствами, вони мали право тільки створювати спільно з національним капіталом нові підприємства з передачею високих технологій і поступовим переходом їх під національний контроль.

Послідовність дій урядів азійських країн була такою: забезпечення населення продовольством, створення імпортзамінної промисловості споживчих товарів, створення експортних галузей та експорт наукомісткої продукції з великою часткою доданої вартості, зрештою, розвиток капіталомістких виробництв. Ось і маємо підсумок: США змушені були кілька років тому припинити виробництво телевізорів, не витримавши конкуренцію з Азією, а 60% материнських плат для персональних комп’ютерів постачає Тайвань. Навіть американські фірми складають комп’ютери з тайванських, корейських та японських вузлів, які фірми цих країн виробляють не тільки вдома, але й в інших азійських країнах.

Ліберально-монетаристська концепція заперечує будь-яке планування. В економічній літературі план протиставляється ринку, а командно-адміністративна система — вільному підприємництву. Оскільки ринок — це один із способів розподілу, а план разом із адміністративною системою — спосіб організації виробництва, така контраверсія виглядає досить смішно. Протиставляти план ринку — все одно, що протиставляти рільництво (одна з галузей сільського господарства) колгоспному ладові (одному із способів організації виробництва). Насправді слід протиставляти план та адміністративну систему — хаосу, стихії та безсистемності, а ринок — адміністративному розподілові товарів та послуг.

А чи насправді за капіталізму немає адміністративної-командної планової системи? Звичайно, вона є. Бо без організації та дисципліни виробництво неможливе взагалі. Обсяг виробництва великої корпорації в розвинених країнах не менше, а іноді й багаторазово більше за цей показник для міністерств колишнього СРСР. Загальносвітова тенденція об’єднання корпорацій у великі й надвеликі структури стимулюється, насамперед, необхідністю об’єднати іноваційний потенціал (прикладну науку) задля підвищення конкурентоздатності. Це Україні іноземці радять подрібнення великих виробництв, в себе вдома вони чинять навпаки. Так що ж, підприємства, які складають велику, часом транснаціональну, корпорацію, працюють безконтрольно й хаотично? — Ні. Кожна корпорація являє собою чітко організовану ієрархічну командно-адміністративну систему.

Працює ця система, виконуючи складений керівництвом план. І треба сказати, що капіталістичне планування значно ефективніше за соціалістичне. Ба більше, в багатьох капіталістичних країнах з ринковою економікою існує й державне планування. До цих країн належать, наприклад, Франція та Японія. Президент Рузвельт впровадив елементи планування в американську економіку, коли витягував США з великої депресії 30-х років. Таким чином обидві економічні системи (капіталізм і соціалізм) — планові. Докорінна розбіжність між ними полягає в різних мотиваціях до економічної діяльності, що дає в підсумку різну спрямованість планів.

Капіталістична корпорація прагне збільшення прибутку. Для цього попит споживача вивчається та всіляко стимулюється. Корпорація робить все можливе для зменшення собівартості, оновлення та підвищення якості товару, для захоплення в конкурентній боротьбі нових ринків та збільшення обсягу збуту. Керівників соціалістичних виробництв усіх рівнів попит, задоволення бажань споживача та прибуток не цікавили взагалі. Вони ні з ким не конкурували. Їх метою було отримання премій, орденів та кар’єрних просувань, як винагороди за виконання та перевиконання планів. Для цього, зрозуміло, треба було затвердити якомога легший план, та всіляко опиратись впровадженню іновацій, бо цей процес загрожував погіршити процент виконання плану. Таким чином те, що в економічних публікаціях називають ринковою економікою — теж планова система, тільки в конкурентному середовищі і з нормальною мотивацією економічної діяльності.

Щоб стати на шлях побудови ринкової економіки замість базарно-боргової, треба перед усе ухвалити й провести в життя, що важче, низку законів (див. Шульман, 1998е):

1. Закон про державних консультантів, за яким державним органам (адміністрація Президента, уряд, Верховна рада, місцеві органи) буде заборонено користуватись послугами іноземних радників. Іноземні радники мусять залишити Україну.

2. Закон про зовнішні борги, яким державі буде заборонено використовувати позичені за кордоном гроші на споживчий імпорт, якщо в країні немає надзвичайних обставин (неврожай, стихийне лихо).

3. Закон про економічний паритет, яким були б регламентовані заходи у відповідь щодо тих країн, що обмежують доступ українських товарів на свій ринок. Експортери цих країн повинні знати, що їх бізнес буде автоматично обмежено у відповідь на дискримінаційні заходи по відношенню до українського товару.

4. Закон про сприяння розвитку економіки, яким було б встановлено відповідальність та визначені покарання чиновників та адміністративних органів за будь-які дії, що гальмують економічний розвиток.

5. Закон про іноземні концесії. Не той, який обговорювала Верховна Рада з метою розвитку паразитарного посередництва (віддати для здирництва шляхи та житловий фонд у концесії ), а інший, який би дозволяв іноземному концесіонеру не брати на відкуп вже існуючі, а тільки будувати нові промислові підприємства з ґарантією певного прибутку й поступовою їх націоналізацією за китайським зразком.

6. Закон про ренаціоналізацію та ефективність приватизації. Цей закон повинен надавати державі право знову націоналізувати приватизоване підприємство, яке знизило ефективність своєї роботи, або було перепрофільоване із зниженням наукомісткості. Цим же законом слід встановити норму, за якою приватизувати підприємство має право особа, або ґрупа осіб, що має фахову підготовку за профілем підприємства, тобто не грошові мішки, а дипломовані спеціалісти.

Можна запропонувати й інші законодавчі акти, проте самих законів не досить. Треба скласти детальний план побудови ринкової економіки і першим, визначальним та ключовим елементом цього плану має бути ліквідація енергетичної залежності від Росії шляхом диверсифікації постачання енергоносіїв. Південний нафтотермінал був потрібен ще вчора! Після повного завантаження нафтопереробних потужностей (Україна може переробляти 60 млн. т. нафти, для своїх потреб вистачає 20 млн. т.) Україна стала б експортером нафтопродуктів. Далі треба було б розпочати розвиток ядерної енергетики повного циклу, тобто збудувати підприємства для збагачення урану, виробництва тепловиділяючих елементів (ТВЕЛів) для ядерних реакторів, а також спроектувати реактори нового покоління.

Другим за значенням напрямом реформ мало б стати виробництво техніки та хімтоварів для сільського господарства. План мав би передбачити ліквідацію колгоспного ладу одночасно із створенням системи виробництва кормів, закупівлі, переробки та зберігання продовольства. Звичайно ці побіжні нотатки не є таким планом. Він потребує детального та професійного опрацювання. Важливо усвідомити тільки одне: стихійний розвиток реформування економіки забере багато десятиліть і матиме результатом економіку слаборозвиненої напівколонії. Будуючи капіталізм високорозвиненої країни за планом, можна вкластися у 10—20 років, а перші результати (повернутися на рівень 1990 р.) отримати вже за 2—3 роки.

5. Чи потрапить Україна в ізоляцію, якщо стане на шлях економічного поступу?

Викладені тут і в цитованих вище статтях ідеї в разі спроби втілити їх у життя викликали б рішучий осуд і спротив МВФ. МВФ безперечно вдався б до економічного тиску, зокрема припинив би надавати чергові позики. Нічого не поробиш. Справжні ринкові реформи неможливі без рішучого розриву з МВФ. Україні було б корисно, якби цей розрив став гучним міжнародним скандалом. По-перше, треба відмовитися від подальших позик і в односторонньому порядку припинити платити відсотки за попередні позики. По-друге, країнам-донорам слід офіційно заявити, що Україна не відмовляється від своїх боргів, але виплатить їх тоді, коли створить експортні високотехнологічні підприємства. Слід дати зрозуміти донорам, що вони можуть прискорити повернення своїх боргів, якщо замість курячих стегенець та сосисок дадуть в борг технологічне обладнання для цих підприємств. Якщо не дадуть — Україна реформується власними силами, але борги повернуться пізніше. Було б доцільно подати позов на МВФ до Міжнародного суду в Гаазі, звинувативши МВФ в руйнуванні економіки країни. Судовий процес, звичайно, буде програно, але справа набере бажаного розголосу і викличе співчуття в частині світової спільноти.

Пропозиця розірвати стосунки з МВФ висувалась час від часу кількома депутатами, наприклад, Н. Вітренко, М. Павловським, — але не знайшла підтримки у Верховній Раді. Прихильники нинішнього курсу лякають громадскість міжнародною ізоляцією України, якщо вона розірве стосунки з МВФ. Насправді міжнародна спільнота шанує тількі ті держави, що дбають про свої національні інтереси. Навряд чи заробила України повагу до себе, коли пристала на пропозицію США відмовитись від продажу генератора для атомної електростації в Ірані. Обіцянка США допомогти у створенні повного циклу ядерної енергетики давно забута, а втрачені долари не повернеш. Наші західні партнери, по-перше, бажатимуть повернути свої борги, по-друге, не бажатимуть втратити український ринок, тому Україна, яка поверне курс реформ від базарно-боргової до соціально-ринкової економіки розвиненої держави і дасть ясно зрозуміти, що вона здатна трансформувати економіку без закордонної допомоги, буде в значно кращому становищі, ніж непівський СРСР, який взагалі не визнав борги царського уряду. Капіталісти захочуть на нас заробити. Важливо тільки спрямувати їхні зусилля в національних інтересах України, як це робить Китай та робив СРСР епохи НЕПу.

6. Чи існує дилема: або Кучма, або ліві?

У своєму інтерв’ю радіо “Свобода”, Л.Д. Кучма заявив, що він впевнений у своїй перемозі, що він мусить перемогти, бо інакше припиняться економічні реформи й буде дуже погано. Нам кажуть, що за урядовою програмою “Україна-2010” заплановано зростання валового внутрішнього продукту у 2000 р. аж на 2% (цього можна досягти, наприклад, побудувавши Макдоналдс на кожному перехресті), а те, що сільгосппродукція скоротилася вдвічі порівняно з 1990 р., ми маємо забути. Яке щастя — цілих 2%! Нас переконують, про найгірші наслідки будуть від приходу до влади когось із лівих кандидатів.

Більшість засобів масової інформації навіює слухачам та глядачам думку, що їм доведеться обирати на президентських виборах між Кучмою і Симоненком. Дійсно, коли понад 70% виборців голосуватимуть у першому турі проти Кучми, единий шанс для чинного президента утриматись у кріслі — це вийти у другий тур разом із Симоненком. Думаю, що попри всі “рейтинґи” опитувачів, які вже “обрали” президентом Л.Д.Кучму, знайдеться чимало тих, що будуть робити свій вибір між Є.Марчуком та О.Морозом. Адже більшість нації озлиднена, багато хто усвідомлює хибний характер реформ під диктовку МВФ, а підтримки чиновництва, олігархічних кланів та бізнесових кіл може не вистачити.

Хто б не став майбутнім президентом України, він має пам’ятати про суд історії. Він повинен усвідомити: рекомендації наших закордонних радників виходять із інтересів західного бізнесу і суперечать національним інтересавм України. Вони ніколи не втілювались в їхніх власних країнах. Замість того, щоб сліпо виконувати закордонні поради, слід вивчити досвід дій урядів США, європейських та азійських країн, спрямованих на розвиток національної економіки. Банкрутство курсу “радикальних базарних реформ” в Україні та Росії, а також взагалі повне фіаско ліберально-монетаристських рецептів реформування в усіх країнах світу, з одного боку, і очевидний успіх азійських країн, які дотримувались протилежних принципів, є наочним дороговказом. Чи скористається ним майбутній президент?

Література

1. Н. Витренко, 1997. Спасти Украину. Харків, “Прапор”.

2. Л. Гоффман, А. Зіденберг, ред., 1997. Зрушення до ринкової економіки. Київ, “Фенікс”.

3. А. Зіденберг, Л. Хоффман, ред., 1998. Україна на роздоріжжі. Київ, “Фенікс”.

4. Дж. Кьеза, 1998. “Прощай, Россия!”, Москва, “Гея”.

5. М. Павловський, 1996. Шлях України. Київ, “Техніка”.

6. М. Павловський, 1999. Макроекономіка перехідного періоду. Київ, “Техніка”.

7. В.Пинзеник, 1998. Коні не винні, або реформи чи їх імітація. Київ, “Академія”.

8. Дж. Сакс, О. Пивоварський, 1996. Економіка перехідного періоду. Уроки для України. Київ, “Основи”.

9. В. Фремут, 1997. Як функціонує наша економіка? Львів, “Світло і Тінь”.

10. Л. Шульман, 1997а. Нам бы да Шарля де Голля! “Деловая Україна” № 43(493)

11. Л. Шульман, 1997б. Спасут ли нас иностранные инвестиции? Там же, №56(505)

12. Л. Шульман, 1997в. Деинтеллектуализация Украины. Кто, для чего и как ее проводит. Там же, №74(524)

13. Л. Шульман, 1998а. 1. Как мы оказались в экономическом тупике? Там же, №12(556)

14. Л. Шульман, 1998б. 2. Куда нас ведут советы западных консультантов? Там же, № 14(558)

15. Л. Шульман, 1998в. 3. К чему нам надо стремиться? Там же, №18(562)

16. Л. Шульман, 1998г. 4. Как ее остановить и преодолеть. Там же №№ 26(570) и 27(571)

17. Л. Шульман, 1998д. 5. Оптимальная инвестиционная политика. Там же, № 37(581)

18. Л. Шульман, 1998е. 6. Законодательная поддержка антикризисной политики. Там же, №41(585)

19. Л. Шульман, 1998ж. Дефицит бюджета: зло или благо? Там же, № 75(619)

20. Л. Шульман, 1998е. Наш экономический крах — крах идей монетаризма. Там же, №93(637)

21. Л. Шульман, 1999а. Кто виноват: кони или волки с акулами? Там же, №20(660)

22. Л. Шульман, 1999б. Економічні байки доморощених монетаристів. “Віче”, №3

23. Л. Шульман, 1999в. Чи вирветься Україна з зашморгу міжнародних фінансистів. “Універсум” № 5-6, 1999.

“Універсум”, чч. 5—6, 9—10, 1999