ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
(з неопублікованого)

З дитинства я любив розглядати географічну карту. Можливостей до того в мене було дуже багато, бо карта висіла у тому кутку, в який я потрапляв на “відстій” за численні дрібні провини. І оті риски на карті — паралелі — мене дуже приваблювали. Вважав я їх, зрозуміло, не чимось безтілесним, умовним, але річчю цілком матеріальною, як, скажемо, обруч на діжці. І так мені хотілося поглянути на ті паралелі, помацати їх руками, що хоч криком кричи.

Мрія здійснилась. Ні, не в дитинстві, а в 1966 році. Прийшов до мене одного разу журналіст Віктор Андріянов з грубезною картою під пахвою і таємниче мовив:

— На паралель хочеш?

— На яку? — цілком серйозно запитав я.

— На сорок дев’яту, — Віктор розгорнув на столі карту і прочитав невеличку лекцію: — Дивись, оце Україна, а оце сорок дев’ята паралель. Вона розтинає (хоч населення цього й не помічає!) нашу республіку зі сходу на захід, від села Городища на кордоні з Російською Федерацією до кордону з Угорщиною. Якщо пройтись по цій паралелі, то можна побачити всю республіку, наче у розрізі. Уявляєш?

Я уявив, але не втримався від скептичного зауваження:

— Ідея чудова, тільки чомусь міністерство автомобільних шляхів не хоче будувати асфальтові стрічки на паралелях. Як будемо чимчикувати?

Чимчикували по-різному. Де на мотоциклі, де на пароплаві, де на поїзді, де на автобусі, а де й пішки. Почали з того самого Городища, минули Красний Лиман, “Лисиче над Дінцем, де висне дим заводу”, Кременчук, Чигирин, Шполу, Вінницю, Івано-Франківськ... На прикордонній заставі — кінцевій точці маршруту — спали дві доби, бо сил рухатись вже не було. Враження від цієї подорожі з магнітофоном і друкарською машинкою за плечима стали передачами республіканського радіо, відлились у газетні рядки.

Це була перша паралель. Потім журналістська доля кидала мене і на інші. Були паралелі Москви, Сибіру, Далекого Сходу, Сахаліну, Паміру, Карпат… Були тисячі зустрічей з людьми...

Леонід СОТНИК