ГОЛОС МУДРИЙ І МУЖНІЙ
Замість передмови

Говорив він тихо, сповільна, як правило, з гумором, усмішкою. Іноді із сарказмом, але ніколи не трибунив, не піднімав тону. Загалом він не любив трибун, а коли й промовляв з них, то це були не промови, а розмови. Належав до того племені людей, які краще пишуть, ніж говорять. Та й у його письмі домінує розмовний, роздумливий стиль. Не ставав у позу, не читав моралі, не повчав. І роздумував, бо мав ґрунтовну історичну освіту і величезний життєвий досвід.

Закінчивши у 1957 році історичні студії Харківського університету, Леонід Андрійович Сотник учителював, працював науковим співробітником Донецького краєзнавчого музею, спробував хліба партійного функціонера, та, видно, був у цих установах особою небажаною, оскільки у певний час опинився аж на Сахаліні. Так склалися умови. Але як би вони не складалися, найбільшим його університетом була газета. Починав із “Комсомольца Донбасса”, а закінчив журналістську кар’єру теж редактором у відновленій у Львові газеті “Діло”. Був ініціатором її створення, моделювання творчого обличчя. Але з різних причин вийшло не те, що було задумано. І він пішов із редакції, яка через певний час відійшла у небуття...

А між цими крайніми точками були “Радянська Україна”, сахалінська “Красное знамя” і впродовж багатьох років “Социалистическая индустрия”. Був власним кореспондентом у Таджикистані, Туркменії і, нарешті, у західних областях України з дислокацією у Львові. Отут ми з ним зійшлися, заприятелювали.

З ним було приємно спілкуватися. Дивувала оригінальність погляду. Якось він став розвивати думку про те, що всі значні події і конфлікти ХХ століття, незважаючи на лозунги, якими вони прикрашались, були національними. У суперечках про долю Криму Леонід Сотник постійно наголошував, що в майбутньому півострів буде татарським...

З ініціативи автора цих рядків Леонід Андрійович працював за сумісництвом у Львівському університеті на факультеті журналістики десь ще із 70-х і з невеликими перервами до своїх останніх днів. Про цей бік праці знало небагато людей. Але то була важлива частка його життя. Був він самобутнім педагогом, майстром не так лекційного процесу, як досконалим наставником і порадником, і багато вихованців факультету — нині відомих професіоналів справедливо вважають його своїм учителем. Працювати індивідуально із молодими адептами журналістики вмів із дивовижною неповторністю і результативністю.

А ще був Леонід Сотник активним співорганізатором журналістської Спілки України, особливо у переломний період її переходу від партійної диктатури до плюралізму. Знаю про це добре, оскільки був поруч з ним та іншими колегами на численних пленумах, на двох надзвичайних з’їздах Спілки журналістів УРСР, яку нам вдалося порівняно безболісно трансформувати в Українську спілку і вивести з-під опіки Москви.

Спілці загрожував розкол, конфронтація протилежних сил була дуже сильною, особливо у перший день роботи VII з’їзду, коли студенти проводили голодування. Буквально у трамваї по дорозі до залу засідань нам вдалося скласти лаконічну Декларацію VII (Установчого) з’їзду журналістів України. В ній говорилося: “Керуючись Декларацією про державний суверенітет України, VII (Установчий) з’їзд журналістів Української РСР проголошує незалежну Спілку журналістів України (СЖУ) вільною, позапартійною, незалежною, неурядовою, добровільною організацією творчих працівників газет, журналів, видавництв, інформаційних агентств, телебачення, радіомовлення, інших засобів масової інформації”. Документ був підтриманий. Народилася нова спілка.

Та все-таки головною справою життя Леоніда Сотника були його писання. Писав він багато на різні теми й у різних жанрах. Переважно для газет і журналів. Вийшло кілька його книжок. Крім книги публіцистики “Вдивляючись у риси сьогодення”, у його творчому доробку повісті “Живі пам’ятають”, “Стіна Геродота”, “Екзамен”, збірка оповідань “Час бути красивою”, інші організовані ним збірники, переклади тощо.

В останні роки інтенсивно працював як член редколегії та активний автор журналу “Універсум”. Сформувався цілий цикл політичних, історико-філософських есе. Вийшло об’єктивно своєрідне прощання з ХХ століттям. Так назвав автор заключний твір цієї книги і останній свій солідний публічний виступ. Як історик за фахом і політолог за покликанням він намагався винести певні уроки з прожитого найтрагічнішого для нашої землі ХХ віку.

Немає потреби переказувати і коментувати ці вистраждані небайдужою людиною твори. Він писав про те, що диктували реальні події і що підказувала йому совість. Білоруський синдром, уроки чеченської війни, рік найвищої проби, постаті минулого, фальшування — основний інструмент державної політики, “міста російської слави”, кому потрібна влада в Україні. Дуже промовисті уже самі назви багатьох творів: “Маразм як чинник державотворення в Україні”, “Хочеш мати раба — забери у нього мову”, “Політична стабільність як танок на дроті”, “Попіл минулого стукає у груди сьогодення”. Зібране під обкладинкою цієї книжки — лише дещиця з написаного і видрукованого за останнє десятиліття.

Він публікував інтерв’ю з дисидентами, які вийшли з концтаборів і яскраво засвітилися на політичній арені, оперативні коментарі до поточних подій. Пам’ятаю, якими популярними були стислі політичні огляди, тлумачення актуальних фактів, що їх розповсюджувало незалежне інформагентство “Інтелект”. Споживачі інформації постійно вимагали дотепних нотаток, полемічних реплік Леоніда Сотника. Він був певний час найпопулярнішим автором агентства.

Публіцистика — химерний вид літературної праці. Бувають моменти, коли вона б’є усі рекорди популярності. Та проходить час, актуальність явища чи подій втрачає гостроту, бо життя висуває нові, ще гостріші питання. Серед обговорюваних автором подій і явищ немало таких, які втратили якщо не значення, то свою першорядність. Вони можуть служити лише як історичне свідчення тих процесів, які призвели до нинішніх результатів. Але вище мистецтво публіциста маємо тоді, коли його твір вдаряє у такий живучий нерв суспільної свідомості, що інтерес публіки до нього не спадає.

Може, найдраматичніший момент полягає в тому, що нерозв’язаними залишаються ті проблеми, які ставлять літератори. Загалом, навіть геніальні твори видатних публіцистів жодних проблем не розв’язують. Вони можуть наштовхнути, спонукати людей, насамперед політичну еліту, до їх вирішення. Скажімо, Леонід Сотник робить абсолютно слушний висновок: “Україну врятує та політична сила, яка не на словах, а на ділі забезпечить надходження в державу широкого потоку іноземних інвестицій”. До цього можна було б додати ряд інших передумов: контроль за використанням цих інвестицій, ліквідація злодійства і корупції, створення належного інноваційного клімату, добра організація праці тощо. Але в державі поки що немає політичної сили, яка б могла реалізувати поради політолога і публіциста.

Ще дві глобальні проблеми, які мучили пана Леоніда постійно. Перша з них — глобально-політична. Аналізуючи політичні події ХХ століття, автор прискіпливо відслідковує такий суперечливий процес, як розпад колоніальної системи, здобуття незалежності тими народами, які спромоглися пізніше від інших усвідомити себе як окремішність і по-новому утвердитись серед державних націй. Серед них і Україна. Про її болі промовляє вся книжка. Та радив би звернути увагу на роздуми під назвою: “Україна: ерзац-держава чи суспільство маргіналів?”, у яких автор торкається неприємних речей. Ілюзій бути не повинно.

“І цілком можна зробити висновок, що розпад колоніальних імперій призвів до подальшої дезінтеграції людства, уособлення націй, народів, держав”, — наголошує публіцист. Але автор закликає не забувати про те, що “інтеграційні процеси ніколи не припинялись. Просто змінився характер інтеграції, із суто насильницької вона перетворилась на економічну, політичну, культурну”. Справді так. Можна делімітувати кордони, але це аж ніяк не заважає економічній, культурній, інформаційній присутності сильнішого на території сусіда.

Друге, не менш глобальне явище сучасного політичного буття, яке постійно у центрі уваги публіциста — це обман. Він нагадує відомий афоризм Томаса Карлейля, англійського історика і філософа, про те, що “уряди скоріш за все гинуть від брехні”. Було б добре, якби й наші рідні правителі не забували цієї простої і такої складної для засвоєння істини.

Радячи тобі, незнайомий читачу, ознайомитись із написаною на зламі тисячоліть книжкою, надіюся, що знайдеш у ній інтелектуальну поживу для кращого розуміння світу. Якісь думки автора будуть співзвучними із твоїми, щось викличе незгоду чи заперечення. Леонід Сотник ніколи нічого не диктував і не нав’язував. Він сам шукав, сумнівався, сперечався. І цим цікавий для нас. Тому книжка ця — не тільки данина вдячності й увічнення пам’яті, але й духовний місток між минулим і майбутнім.

Володимир ЗДОРОВЕГА,
доктор філологічних наук