Ігор СОКОЛ

ПАСТКА ХРОНОСА

Фантастичне оповідання

...Як це принизливо — чекати!

Я сиджу біля дверей кабінету заступника голови Корпусу Розвідників Часу, до якого належу й сам, і чекаю, поки мене покличуть на розправу. Що це буде саме розправа, нітрохи не сумніваюся. Причиною є та найзлощасніша експедиція до середини ХХ сторіччя. Невже моя провина така велика?

Нарешті двері розчиняються. Не чуючи під собою ніг, переступаю поріг кабінету. Його господар — франкомовний креол-гвіанець Жозеф Лабрюйєр — дивиться на мене, як на безнадійно хворого.

— Ну що, благодійнику, догрався? Зробив подарунок коханій? Чи хто вона тобі така?

Я страдницьки дивлюсь на шефа і ледве стримуюсь. Невже з Оксаною щось негаразд?

— Вона загинула? — тихо питаю.

— Загинути — то не найгірше, що могло статися в її епоху. Вона жива, але життя ти їй зіпсував. Своєю дурною витівкою, коли порушив інструкцію...

Мені нема чого сказати у відповідь. Я болісно пригадую, з чого все почалося. Певно, з того дня, коли декілька запальних розвідників часу вирішили врятувати в Києві звичайного чоловіка, із яким трапилось лихо...

Продовження в журналі